Джон Апдайк - Іствікські відьми

кольором із темрявою, що насувалася з півночі, — ні, атмосферу каламутить щось більше, ніж хмари. З лівого димаря здіймається ріденький білий димок. Усередині хтось є.

Той чоловік з волохатими руками.

Майбутній коханець Александри.

Або, що ймовірніше, вирішила вона, робітник чи сторож, якого він найняв. Вглядаючись аж так далеко, так напружено, вона відчула, що в неї розболілися очі. В її нутрі, як і в небі, зібралася темрява, вона почувалася жалюгідним підглядачем. Зараз про жіночу жагу пишуть уже всі газети й журнали; сексуальна рівність перекинулась, ніби ті дівчатка з порядних родин, що линуть в обійми неотесаних рок-зірок — тих неголених парубійків-гітаристів із нетрів Ліверпуля чи Мемфіса, що якимось чином здобули свої сороміцькі здібності, до тих темних сонць, що перетворюють цих дітей домашнього виховання на суїцидальних оргіасток. Александрі згадалися її помідори: попід товстою, благодушною шкіркою криється сік насильства. Подумала про свою старшу доньку: ось вона сама в кімнаті слухає тих своїх «Манкіз» та «Бітлз»… одна річ для Марсі, інша — для її матері ось так, напруживши зір, перебиватися пустими мріями.

Вона міцно заплющила очі, намагаючись відкинути ці думки. Повернулася в машину з Вугликом і проїхала півмилі прямої чорної дороги до пляжу.

По завершенні сезону, якщо поблизу нікого немає, собаку можна вигулювати без повідка. Однак днина припала тепла, і вузеньку парковку заполонили старі машини й мікроавтобуси «фольксваген» із запнутими вікнами і психоделічними смугами по боках; біля роздягалень і піцерії, що містилася в літній хибарці, порозтягавшись горілиць на піску й повмикавши радіоприймачі, повлягалася молодь у купальниках із таким виглядом, ніби літо і юність ніколи не минуть. На підлозі під заднім сидінням в Александри, з поваги до правил пляжу, лежав моток мотузки для білизни. Вуглик огидливо струснувся, коли вона протягнула петлю крізь його шипований нашийник. Гора м’язів і завзяття, він потягнув її за собою попри опір піску. Вона спинилася, щоб стягнути свої бежеві еспадрильї, і пес захрипів; вона залишила взуття на жмутику пляжної трави біля настилу. Нещодавній приплив розбив той настил на шестифутові сегменти, лишивши по собі на гладенькому піску біля самого моря ошмаття від пластикових пляшок з-під «Клороксу»[10], пачок від прокладок і пивних бляшанок, які проплавали так довго, що з них позмивалися написи; ці безіменні бляшанки виглядали загрозливо, бо на них не було жодного сліду, як на тих бомбах, які виготовляють терористи, а потім залишають у громадських місцях, щоб зруйнувати систему і, таким чином, спинити війну. Вуглик тягнув її все далі, повз купу оброслих прямокутних каменів, які колись були частиною молу, збудованого в часи, коли цей пляж був іграшкою багатих чоловіків, а не залюдненим громадським ігровим майданчиком. Ці камені були з блідого, поцяткованого чорним граніту, а з одного з них стриміла підпорка з болтами, з роками доведена іржею до крихкості витворів Джакометті. Викиди з радіоприймачів молодиків — якийсь легенький рок — омивали її, доки вона йшла далі, свідома своєї опасистості, відьомської фігури, яку доводиться маскувати босими ногами, мішкуватими чоловічими джинсами і зношеною зеленою парчевою курткою з Алжиру, яку вони з Оззі купили в Парижі під час свого медового місяця, сімнадцять років тому. Хоча Александра і вкривалася циганською, оливковою засмагою влітку, в ній текла північна кров; її дівоче прізвище було Соренсен. Мати торочила їй про забобони щодо зміни прізвища після заміжжя, та в ті часи Александра лише зубоскалила з магії, а ще їй кортіло робити дітей. Марсі зачали в Парижі, на залізному ліжку.

Александра заплітала волосся в грубу косу, що спадала їй по спині; іноді вона піднімала й пришпилювала ту косу, що нагадувала хребет, до голови. Її волосся ніколи не було по-вікінгівськи чисто-білявим, радше брудно-блідим, а нині воно ще й взялося сивиною. Більшість сивого волосся росло спереду; шия й досі була витончена, ніби в тих дівчат, що лежали тут, вигріваючись на сонці. Гладенькі молоді ніжки, які вона минала, були карамельного кольору, з білим пушком, вишикувалися в ряд, ніби в якійсь солідарності. Бікіні однієї дівчини, туго натягнуте й просте, як барабан, блищало під рівним світлом.

Вуглик тягнув усе далі, хропучи, уявляючи собі якийсь запах, жили якоїсь зогнилої тварини посеред йодованого духу моря. Народу на пляжі поменшало. Молода парочка переплелася в ямці, що вони вигребли в рябому піску; хлопець муркотав щось у шию дівчині, ніби в мікрофон. Трійко перекачаних парубків грали у фрісбі, їхнє довге волосся метлялося, коли вони рохкали й горлали, і лише коли Александра навмисне дозволила кремезному чорному лабрадору протягнути себе через широкий трикутник, утворений ними, вони припинили своє нахабне шпурляння й волання. Їй здалось, ніби вона почула слово «карга» чи «нога», що кинули їй навздогін, коли вона пройшла, але це міг бути й акустичний фокус, просто хлюпання морської води. Вона наближалася до того місця, де пощерблений бетон зі спіраллю іржавого колючого дроту нагорі позначав кінець громадського пляжу; однак там також були купки молоді й шукачів молодості, тож вона й далі не могла відв’язати бідолашного Вуглика, попри його постійне хрипіння через опір нашийника. Його бажання бігти обпекло їй руку мотузкою. Море видавалось неприродно спокійним — застигле, позначене молочними смужками в далині, там, де один-єдиний маленький катер гудів, стоячи посеред площини його рівної поверхні. З другого боку від Александри, ближче до неї, по дюнах розповзлася статечна й кудлата гудзонія; в цьому місці пляж звужувався, прибираючи інтимності, як можна судити з гірок бляшанок і пляшок, палених дощок, шмаття потрощених пінопластових кулерів і презервативів, що лежали, ніби маленькі, висушені трупики медуз. Бетонна стіна була списана об’єднаними іменами. Осквернення наклало свою руку скрізь на це місце, а океан міг змити лише сліди від ніг.

В одній точці дюни були достатньо низькі, щоб можна була кинути погляд на маєток Леноксів, з другого кута й дальшої відстані: два його димарі стирчали з обох боків купола, ніби крила горбатого канюка. Александра відчула роздратування й бажання помсти. Нутро нило; її обурила почута образа — «карга» — і ще більша образа на те, що через цю безголову молодь їй заборонено відпустити свого пса, свого друга й товариша, вільно побігати. Вирішила очистити пляж для себе з Вугликом, накликавши зливу. Внутрішня погода завжди має стосунок до зовнішньої; це лише питання зміни течії, що робиться доволі легко, якщо силу надано первинному полюсу — жінці. Стільки видатних сил Александри витекло з самого лише цього віднаходження власної природної суті, якої вона досягла аж у зрілому віці. Не раніше