Софія Вітерець - Її омана, Софія Вітерець

Розділ 3

Більше Ніл від мене не ховався. Міг щось не договорити? Так. Навмисне? Можливо. Але що я точно знала – у кожної його дії завжди була якась мета.

На тому ж етапі життя, здавалося, що я виграла якийсь джекпот, який відкривав переді мною всі можливості світу цього. А разом із цим скарбом знайшла і найбільш романтичну та люблячу половинку на всій земній кулі. Звісно, це було відвертим перебільшенням, але тоді вже цілком вірила у свою ж брехню.

Кожного ранку він забирав мене з дому й відвозив назад. Коли в Ніла був час, той міг приїздити до Біркбека й сидіти зі мною на парах, як запрошений слухач або днями гуляти набережною Темзи. За все своє життя я так і не побачила прекраснішої картинки за ту красу, що відкривалася нашим очам.

І не дивно, що ці прогулянки ставали частішими, а в університет тягнуло все менше й менше. Викладачі занепокоєно поглядали на мене, а я все не могла припинити посміхатися, бо щоранку Ніл вмів здивувати якимось черговим сюрпризом. Єдине, що й могла відповісти – «я виправлюся», але куди там…

Ще за два місяці ми стояли на вершині одного з хмарочосів Лондона з дещо промовистою назвою «The Shard»*. Скляна стіна знову ховала нас від вітру, холоду та легкої мряки, проте мене все одно трусило. І навіть не знала від чого більше – пропозиції поїхати з ним в невеличкий тур по країнах Європи чи тієї висоти, на якій ми знаходилися в той момент.

Здається, це таки було друге, бо гарячі поцілунки Ніла, що немов обпалювали мою шкіру, швидко вміли заспокоювати. Проте один же погляд й не побоюся цього слова, коханий, знову вдався до своєї улюбленої тактики. Я ж трішки поніжилася в його руках і поспішила припинити це все, розуміючи, що ми привертаємо зайву увагу людей. А навіть при одній сторонній особі це здавалося ганебним заспокійливим.

– То ти згодна? – вкрадливо прошепотів він, пригортаючи мене до себе.

– Так, – тихо промовила, вдихаючи його до болю знайомий запах паперових книг, змішаних з якоюсь ноткою мускусу.

– Тоді ходімо вже збиратися? Вирушаємо завтра, – повільно відпустив він мене, переконуючись, що впевнено стою на своїх двох, знову тремтячих ногах.

– Так швидко? – з чималим подивом запитала, не розуміючи такого поспіху.

– А чого ти чекала? – і знову це запитання, яке згодом почне мене шалено дратувати. Але не зараз. Точніше, не тоді.

– Ну що ж, поїхали, – посміхнулася, хоч на душі й було якесь надто тривожне передчуття, навіяне зовсім не шаленою висотою, з якої відкривався просто неземний краєвид.

– Радий, що ти таки погодилася, бо навіть не знав, як би зміг розлучитися з тобою аж на цілих три місяці, – промовив Ніл, коли ми вже були біля підніжжя височенної будівлі.

– Стривай, три місяці? Ти ж казав, що це всього лише невеличкий тур, – поглянула на нього, чомусь починаючи сумніватися саме в собі, а не його словах.

– Ну це ж не рік або й більше, – промовив Ніл, наче ці кілька місяців для нього не значили геть нічого.

– Але ж у мене навчання, екзамени…

– Вони тобі взагалі потрібні? Ти і так дуже кмітлива дівчина, – поглянув Ніл з якоюсь насмішкою.

– Для чого я по-твоєму навчаюся? – серйозно поглянула на нього. – Повір, це не проста дитяча примха. Бо на відміну від тебе, у мене не було всього на тарілочці. Мама днями працює, щоб забезпечити мені гідну освіту й я не збираюся марнувати цього всього через якийсь там тур.

Я різко затнулася, до болю закусивши губу. Не чекала сама від себе таких слів, але ж мала рацію. Звісно, вже пізніше дізналася, що вони були для нього не більше, ніж пшиком, але того дня так майстерно зіграв образу…

– А хто тобі взагалі сказав, що я завжди мав все? Цей автомобіль, мій дім…–справа моїх же рук. Колись і я ходив в університет, вірив, що це нікчемне право відкриє мені всі двері, але ж ні – це зробили книги. Перший бестселер, другий, третій і я вже міг більше, ніж всі ті невдахи, що зубрили матеріал та забували все до того, як наставала перша пара. Чи допомогло мені досягти успіху кількарічне навчання? Зовсім ні. Хоча я на нього й не доходив, поглинений роботою над власними книгами. І ти бачиш, ким я зараз став. В тебе, до речі, також є всі шанси.

– Думаєш, мені вдасться? – з надією в очах поглянула на нього, чекаючи, щоб Ніл сказав ще хоч трішечки про мою книгу.

Навіть попри ефемерні рожеві окуляри, що він повсякчас не давав зняти, вже тоді відчувала, що з цим щось не так. Ніхто не бере з захватом книгу, обіцяючи її почитати, а потім просто відмовчується два місяці. Хто б знав. Зараз вже не збиралася допустити цього, але тоді ще була такою наївною…

– Абсолютно в цьому впевнений, – він відверто брехав, але я повірила, дивлячись в його прекрасні зеленкаві очі.

Настільки була натхненна його словами, що того ж дня подзвонила до університету й повідомила їх про своє відрахування. Навіть гадки не мала як відреагує мама, але до останнього відкладала цей момент. Звісно, університет не забарився зателефонувати їй, ну а вона вже мені з докорами й повчаннями, але я була вже в Італії. Поруч з чарівним коханим, злегка закучерявлене волосся якого встигло вже вигоріти за не таку й довгу мандрівку. І один лиш його поцілунок допоміг знову забути про все на світі.

Це була дурнувата помилка чи поклик долі, спитаєте ви? Ох, навіть не знаю. Завжди була впевнена, що кожен крок в нашому житті важливий, яким би він не був…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍