Ксенія Ільїнська - Маскарад, Ксенія Ільїнська

Подібно до багатьох гостей, Валерія, діставшись місця проведення вечірки, ахнула від захоплення. Занедбаний дім культури висвітлювала тисяча лампочок, у формі свічок. Ця будівля виглядала немов з  минулого століття, а в тому, щоб танцювати в такому залі, було щось романтичне. Посеред залу стояла триметрова ялинка, прикрашена золотими та червоними кольорами.

Маски надавали вечірці чарівність, всі гості були в бальних вбраннях. Хлопці у своїх костюмах були прекрасні, дівчата в розкішних бальних сукнях - чудові, а з цими масками всі виглядали трохи порочно.

Валерія пригнічено переходила з кімнати до кімнати. Все-таки їй потрібно було зателефонувати комусь з її оточення, хоча б заради того, щоб мати компанію. 

Атмосфера маскараду була галасливою. У глибокій тіні за колонами кілька пар цілувалися, користуючись темрявою. Декілька підлітків танцювали, тісно притиснувшись один до одного, під жорсткий ритм музики, яку крутив діджей; взяло гору буйство — дівчата почали сексуально танцювати один з одним або тертися стегнами об партнерів. Незабаром вечірка виявилася забита молодняком, що бентежиться, заявляє, що цього вечора вони круто відтягнуться. 

Валерія продовжувала триматися осторонь. Вона була чужа в цьому натовпі. Дівчина зітхнула. Її венеціанська маска затуляла обличчя повністю, хотілося зняти її: під маскою було жарко. Вона пробралася в невеликий темний закуток за колонками, присіла там і почала обмірковувати наступний крок.

Слідом за нею туди прослизнув якийсь хлопець.  Валерії це здалося кумедним — деяких дівчат можна було впізнати, оскільки на них були різні сукні, а ось хлопці стали справді невпізнанними в своїх однакових костюмах пінгвінів. Ось як цей, наприклад, у чорній шовковій масці, що закриває очі, ніс і волосся і надає йому безпутного вигляду, ніби він якийсь міський розбійник.

- Ти не любиш вечірки? — поцікавився хлопець, помітивши, що Валерія сидить на самоті.

Валерія засміялася.

- Терпіти не можу.

- І я теж.

— Я ніколи не можу зрозуміти, що на них говорити та робити.

— Ну, ніби тут треба танцювати. І ще пити. Розважатися у всіх сенсах.

— Безперечно, — погодилася вона.

— Але ти вважаєш за краще не вибирати.

— Я — бунтівник, — саркастично промовила дівчина.

- Не думаю.

- Чому?

— То ти тут. Ти взагалі могла сюди не приходити.

Він був правий. Їй не слід було сюди приходити. Вона прийшла з тієї ж причини, що і в бар. Заради можливості знову побачити Євгена. Доводиться визнати, що щоразу, як вона його бачить , у ній щось оживає.

— Чесно кажучи, я прийшла побачити одного хлопця, — зізналася вона.

- Якого ще хлопця? — дратівливо поцікавився її співрозмовник.

- Неважливо.

- Чому ж?

Вона знизала плечима.

- Тому. Важко пояснити.

- Нічого, пояснюй.

— Тому що я його не цікавлю, — сказала Валерія, думаючи про Ярового та Печерську і про зв'язки, що їх пов'язують.

Хоч би які почуття вона відчувала до нього, вони були марні. Він має обов'язки перед сім'єю.

— Звідки ти знаєш, що його не цікавиш? — серйозним тоном спитав хлопець.

— Знаю, та й годі.

— Ти можеш здивуватись.

За цих слів Валерія помітила, як близько від неї стоїть співрозмовник. Його очі за маскою. Її серце пропустило удар. Хлопець присунувся ближче.

- Здивуй мене, - прошепотіла вона.

У відповідь хлопець підняв маску Лєри, зсунувши вгору, подався вперед і припав до губ дівчини.

Заплющивши очі, вона цілувалася з одним-єдиним хлопцем, з Євгеном Яровим, і цей поцілунок був схожий на той, що був колись між ними - і все ж таки був іншим. Наполегливішим. Вона пила його подих, вона відчувала в роті його язик, що перекочується поверх її язика, ніби хлопець хотів проковтнути її. Вона могла б цілуватися з ним вічно.

А потім поцілунок припинився. Валерія розплющила очі. Її маска повернулася на колишнє місце.

Діджей поставив "Muse" - майже містичну мелодію. "Time is Running Out".

Хлопець жестом вказав у бік майданчика для танців.

Вона кивнула і пішла за ним. Він простягнув руки, і вона зробила крок в його обійми.

Юнак притулився губами до вуха Валерії, так, що вона відчувала його тихе дихання, і мовчки вів її у танці.

— Ти...- сказала Валерія.

Він притис палець до губ.

- Мені тебе не вистачає... - все ж сказала вона йому.

Це він, це має бути він.

Пісня закінчилась. Хлопець у масці низько вклонився.

— Дякую... І за поцілунок також.

— Почекай!.. — вигукнула Валерія, але хлопець уже зник у натовпі, і, коли вона озирнулася, вона побачила дюжину хлопців у схожих чорних костюмах та масках.