Оксана Мрійченко - Моє новорічне диво, Оксана Мрійченко

Глава 3. Богдан

Дорога губилася під колесами авто, а сніг став пухнастішим, ховаючи місто під білою ковдрою. Богдан зупинив машину під червоним ліхтарем світлофора і повернув голову. Оля сиділа на передньому сидінні та спостерігала за лапатими сніжинками, які сипалися на лобове скло. Богдан добре пам’ятав цю працівницю свого відділу. Оля була єдиною дівчиною в офісі, яка не намагалася фліртувати з ним. Але сама чимось зачепила з першого погляду. Богдан посміхнувся, розглядаючи дівчину. Коротке світло-каштанове волосся Олі трохи крутилося навколо її обличчя і це виглядало дуже гарно.

— То де ж ти живеш, диво? — світлофор загорівся зеленим і Богдан знову перемкнув увагу на дорогу, рушаючи з місця.

— В гості хочеш? — Оля перевела на нього погляд і хитро примружила свої сірі очі. — Ай-яй-яй! Пустунчик бос!

— Все зрозуміло, — Богдан зітхнув. — На тебе завжди шампанське так діє?

— Угу, — Оля позіхнула. — Дивно. Я вже сплю, а все одно хочу спати.

— Чому ти думаєш, що спиш?

— Я не думаю, а знаю, — Оля знову позіхнула, кумедно розтягуючи слова. — Хочу в ліжечко. Довго ще їхати?

— Буде швидше, якщо скажеш адресу.

— Антоновича тридцять п’ять. Квартира сорок один, — Оля знову перевела погляд за лобове скло. — Такий сніг гарний.

— Угу, — Богдан ввів адресу в навігатор на телефоні і тихо матюкнувся, бо побачив, що весь цей час їхав не туди. — Де будеш зустрічати Новий рік?

— А чого його зустрічати? Він і сам прийде.

— Хм, — Богдан розвернув машину і знову поглянув на дівчину. — А як же святкове застілля? Ялинка, подарунки?

— Це все буде першого числа. Коли до батьків поїду.

— А чому не поїдеш тридцять першого? Це ж завтра.

— Бо завтра я буду довго спати після корпоративу. І просплю автобус.

— Залізна логіка, — Богдан тихо засміявся. — Ну, а друзі? Чи бойфренд? Можна ж з ними новорічну ніч святкувати.

— Бойфренда ще знайти треба. А друзі, — Оля стала серйозною, зосередивши погляд на засніженій дорозі. — У них вже свої родини. Я зайва там.

Богдан не відповів. Колись він думав, що у тридцять два теж вже матиме родину. А на практиці все склалося інакше. Весь час та сили пішли на кар’єру. Жінки були, але не затримувались надовго. Богдану хотілося знайти рідну душу, з якою було б цікаво не лише в ліжку. Але на життєвому шляху чомусь траплялися зовсім інші панянки. Отримавши пропозицію дядька, Богдан одразу погодився на переїзд у столицю. Можливо, тут він знайде свою єдину?

— Невже залишишся сама в новорічну…

Богдан кинув погляд на Олю, яка чомусь затихла і замовк на середині фрази. Дівчина спала, притулившись головою до спинки крісла. Богдан знову перевів погляд на дорогу і тихо зітхнув. Добре, що хоч встигла сказати адресу.

Дорога зайняла хвилин сорок. Зупинивши машину біля багатоповерхівки, яка куталася в снігову темряву, Богдан заглушив двигун і вийшов на вулицю. А потім обійшов авто і відчинив дверцята поруч з Олею.

— Прокидайся, диво, — тихо промовив він, нахиляючись над дівчиною та відстібаючи її пасок безпеки. — Приїхали.

— Куди… приїхали? — Оля розплющила очі та сонно зустріла його погляд. — Отакої! Ти досі мені снишся?!

— Йди сюди, — Богдан витягнув дівчину з машини та притиснув її до себе, зачиняючи дверцята. — Ще трохи і будеш вдома.

— Ммм, як ти приємно пахнеш, — Оля сховалася біля його грудей під розстебнутим пальтом. — Не хочу прокидатися. Обіймай мене ще.

— Ти зовсім не розумієш, що відбувається, правда? — Богдан не стримав посмішку і зітхнув, підхопивши дівчину на руки. — Ох, диво! Де твій під'їзд?

Оля вказала пальчиком на потрібні двері та витягнула звідкись ключі. Богдан швидко доніс дівчину до багатоповерхівки і зайшов у під’їзд, зупинившись біля ліфта. А потім поставив Олю на ноги та натиснув кнопку. Ліфт приїхав швидко.

— Який поверх? — Богдан зайшов у кабіну, продовжуючи обіймати дівчину.

— Шостий, — Оля огорнула його обома руками і посміхнулася, повільно втягнувши носом повітря. — Ммм, відчуваєш? Аромат хвої. Хтось ялинку віз.

— Угу, — Богдан натиснув потрібну кнопку.

— А у мене немає ялинки. Її треба купити, привезти, поставити. Це важко.

— Можна маленьку взяти, — усміхнувся Богдан.

— Не хочу маленьку, — насупилася Оля. — Люблю великі ялинки.

Дверцята ліфта відчинилися і Богдан вивів дівчину з кабіни. Оля потягнула його до коричневих дверей і досить впевнено відчинила їх ключем. Богдан завів дівчину в темний передпокій, намацав вимикач на стіні та увімкнув світло.

— Вітаю у своїй квартирі! — вигукнула Оля, захлопнувши двері. — Хоч вона і не моя, а орендована…

— Все, ти вдома, — Богдан обережно посадив дівчину на лавочку біля стіни, під сидінням якої ховалися полиці з взуттям. — А я піду. Добраніч, диво!

Богдан взявся за дверну ручку і смикнув її. Двері не піддалися. Погляд Богдана ковзнув на дверний замок і зачепився за отвір для ключа. Проте самого ключа не було. Богдан тихо матюкнувся, провівши долонею по своєму темному волоссю. А потім перевів погляд на Олю, яка намагалася стягнути з себе шарф.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍