Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Яким вітром? — дівчина з дредами підійшла впритул, окинула Настю цікавим, без підступу, поглядом, усміхнулася. — Повертаєшся? Нарешті, а то я дивитися вже не можу на задоволену Світланину міну. Дівка ж світиться яскравіше сонця!

Настя усміхнулася, опускаючи погляд до підлоги. Світиться і, здається, далі буде світитися.

— Не повертаюся, — зловила неспокійні шнурочки на футболці, взялася їх зав’язувати. — Петро сказав, що ви відмінно справляєтеся без мене, — навіть знайшла в собі сили підвести погляд.

— От стерва, — Аліна ж висловів не підбирала. Кинула злісний погляд за спину Насті, у сторону переодягальні, у якій Петро зараз напевно вкотре розмовляв зі своєю новою пасією, щоб повідомити приємну новину — від непотрібного баласту вони позбулися. А баласт тепер мусить шукати роботу. — Це вона йому мозок виїла, не сумнівайся!

Туся пересмикнула плечима. Яка насправді різниця, хто кому й що виїв? Петро дорослий хлопчик, навіть не так: дорослий чоловік, відповідальний за цілий колектив і танцювальні групи. Він сам займається пошуками спонсорів, сам залагоджує всі питання з владою, громадськістю, батьками. Сам вирішує з податками й орендою. Сам влаштовує виступи. Невже вигнав би її, будь це нераціональним? Невже пішов би на поступки своєму нинішньому тимчасовому захопленню?

У тому, що захоплення тимчасове, Настя не сумнівалася. Постійно Петро був захоплений лише єдиною річчю, якій програвали будь-які інші пристрасті. Він був танцюристом. І любов до танцю займала в серці занадто багато місця, щоб там залишилося гідне місце для ще однієї постійної любові.

Настя на це місце ніколи не претендувала, сама була такою ж, закоханою у своє заняття, Світлана, мабуть, теж не претендує, раз ось уже пів року є в подругах. 

— Ну і приємного їй апетиту.

— Ні-ні-ні, — Аліна схопила Настю за передпліччя, привертаючи увагу апатичної подруги. — Подавиться! Ти що, так просто підеш?

— Уже пішла, — Настуся трохи обернулася, демонструючи повний під зав’язку рюкзак. — Мене не чекають у трупі, Петро віддав моїх діток Світлані. Що мені тут робити? У прибиральниці записатися? Хоча непоганий варіант. Світлана порадіє, а в мене не буде проблем із грошима.

— У тебе що, проблеми? — Аліна схилила голову.

— Не більші ніж зазвичай. Просто за останні кілька місяців я не заробила ні копійки, а тепер, судячи з усього, вже й не зароблю.

Бюджет славної родини Веселових, до якої Настя з гордістю себе враховувала, будувався за принципом пощастить/не пощастить. Мама Насті працювала днями на одному з підприємств у бухгалтерському відділі, а щоб заповнити пусті вечори, брала підробіток у вигляді швейних замовлень. Хоча це брехня, заповнювати потрібно було не пусті вечори, а дірки в бюджеті.

Андрійко закінчував восьмий клас, а отже, скоро їм належало потратитися на випускний, підготовку талановитого, але ледачого хлопчика, до випускних і вступних іспитів, а якщо пощастить, і він вступить туди, куди так мріє, за коледж теж потрібно буде платити.

Настині гонорари були приємним доповненням до зарплати мами. Іноді вони практично рятували. Андрію терміново потрібні нові кросівки? Не біда, адже вони трохи відклали. Якийсь нехороший чоловік пропалив у маминому пуховику дірку недопалком? До грошей за останні виступи можна додати ще, і новий пуховик практично куплений. У ще одного Андрієвого однокласника День народження? Нехай трохи, але гроші є. Насті потрібні нові балетки? Гроші є. Банк шле гнівні листи, вимагаючи погасити борг? Зі скрипом, але гроші теж знайдуться. Так було раніше, а тепер що?

— Хочеш, я поговорю з Петром?

— Ще чого бракувало, — Настя кинула погляд через плече. Вона й сама ж за себе просити не стала. Тим більше не хотіла б, щоб за неї просили сторонні.

Ні вже, Веселові не нав’язуються. Якщо їм не раді — встають і йдуть. Гордо й остаточно. Навіть якщо Петро просити буде, Настя однаково не повернеться. Знайде собі в сто раз краще місце, впорається зі своєю чортовою травмою, свою трупу створить, зрештою.

— Ні, а я все-таки поговорю, — Аліна поривалася обійти Настю, щоб попрямувати прямо до «керівництва», але Настуся зловила її за руку, не давши зробити й двох кроків.

— Хочеш, щоб Світлана потім глузувала, що він не тільки від мене позбувся, а ще й тебе на місце поставив? Не варто воно того, Аліно. І не треба мені цього. Краще підкажи… Може, в тебе є якісь ідеї щодо роботи?

Якийсь час Аліна хмурилася в нерішучості, а потім піднесла палець до губ, неусвідомлено водячи по них — пішов розумовий процес.

— Ану ходімо звідси. Кави вип’ємо, поговоримо, — зиркнувши на останок у сторону роздягальні, Аліна потягнула Настю до виходу.

— А як же тренування, Алінко?

— Сам станцює, якщо такий розумний.

Аліна розлютилася так, ніби з трупи поперли її, ніби діток теж у неї забрали. Хіба що пара із вух не йшла, але колеги з колективу, які зустріли їх по дорозі та потихеньку сповзалися на тренування, вважали за краще її не зупиняти. У цьому для Насті був безсумнівний плюс — плентаючись за дівчинкою з дредами, вона залишалася непоміченою. Не доводилося залишати місце, у якому пережила стільки приємних моментів, а тепер із якого елементарно вигнана, з високо піднятою головою, прямою спиною й гордістю в погляді. Мовляв, усі ви ще пошкодуєте, що втратили мене таку. Навіть не так — МЕНЕ. Ні, Настя йшла, уважно дивлячись під ноги, іноді відчуваючи рух м’язи-ниточки, що тягнеться від тазостегнового суглоба до колінної чашечки, вона не намагалася запам’ятати рідні стіни, увібрати обличчя рідних людей, зачепитися, затриматися. Так було б куди складніше піти, а ось нестися слідом за Аліною — цілком нормально. Без зайвих внутрішніх і зовнішніх драм і істерик.