Марія Акулова - Ефект метелика, Марія Акулова

— Тягне? — Петро підійшов, опустився поруч на лаву, накрив її руку своєю, стискаючи хворе стегно. З боку мало виглядати інтимно, але Настусю не пройняло. Зараз би ніщо не пройняло.

— Навіть коли просто нахиляюся неправильно, тягне.

— Влипли ми, Тусю, — Петро допив каву одним махом, відставив стаканчик, а потім втупився в стіну перед собою.

Це «ми» було приємним. Отже, її не кинуть. Аж не віриться. Отже, дочекаються.

— Що думаєш робити? — рука Петра зіслизнула з її ноги, хлопець обернувся, допитливо зазираючи в зелені очі.

— Я можу… Просто не всі. Не знаю, можемо спробувати трохи змінити схему…

— А сенс?

— Ну, я могла б…

— Ми два місяці працювали за схемою без тебе. Який сенс зараз її змінювати? — Петро говорив буденно, ніби про погоду.

— Добре, тоді не потрібно міняти, я спробую…

— Настусю, — а потім хлопець узяв її руки у свої, заглянув в очі, ніби з прикрістю, ніби співчутливо, ніби збирався сказати щось важливе, але неприємне, — не рви собі душу. Візьмися за лікування. Як повернешся в норму — приходь. А поки ми відмінно впораємося без тебе, а ти без нас.

— Без вас? — у роті чомусь відчувся смак гіркоти. — У мене ще дитяча група.

Петро важко зітхнув, потім кивнув, знову підвів погляд таких своїх щирих сірих очей на дівчину.

— Світлана відмінно справляється з малечею. Батьки задоволені, діти щасливі. Вона сертифікований фахівець, а ти ж тільки вчишся… Та й раптом ще більше травмуєшся…

Гіркота все так же пульсувала на язику. Усе зрозуміло. Світлана — сертифікований фахівець. А ще Світлані дуже не подобається, що Петро досі не витурив свою колишню з трупи, і не забрав у неї діток-дошкільнят.

— Мені потрібні ці гроші, Петре, розумієш? — Настя схилила голову, вивчаючи вираз обличчя колишнього. Зараз і сама б не сказала, як могла упадати за ним, мріяти про нього, а здобувши таку довгоочікувану увагу — пищати від захвату. Мабуть, за останні два роки подорослішала й порозумнішала, чи що. Незрозуміло тільки, чому така розумна не розігрілася тоді.

— Розумію, але що я зроблю? — хлопець розвів руками, піднявся. Над Настею височів симпатичний брюнет атлетичної статури зі співчутливою ​​нещирою посмішкою на губах.

А нічого, Петрику. Нічого не зробиш. Це очевидно.

— Хоча б групу, Петре. Поки буду шукати роботу.

Вона й так в останні два місяці не приносила додому ні копійки, а більше витрачала на лікарів та інші дрібниці. Мама мовчки давала потрібні гроші, але Настя ж знала, витрачає дбайливо заощаджені у сховку на чорний день.

Вона уявляла, як знову приступить до тренувань не тільки тому, що, нарешті, зможе танцювати, а тому, що в кишенях знову з’являться гроші. Частина гонорарів за виступ, оплата батьків за дитячу групу.

А тепер… Скоро в Андрійка День народження, вони з мамою збиралися купити йому таку бажану приставку, Настя навіть хотіла попросити в Петра аванс. Ось тільки тепер вже який аванс?

— Настусю, ти ж розумієш…

Ні чорта вона не зрозуміла. Хоча ні. Зрозуміла, що тут їй більше не раді. Її травма виявилася непоганою причиною зжити з трупи колишню, яка сиділа болючою скалкою в думках вже нинішньої дівчини.

Дякую, Світлано. Зробила послугу, прислужилася, а судячи з того, як співав Петро, практично врятувала від нестерпної місії — заробляти гроші тим, що так любиш.

З роздягальні Настя вийшла з куди більш утрамбованим рюкзаком, ніж планувала. Вирішила забрати всі свої речі, щоб вони не муляли очі іншим. Зате Світлана зітхне вільно, уже приємно. Їй.

Те, що Петро — не її принц, та і взагалі не принц, Настя зрозуміла вже давно. Навіть трохи раніше, ніж вони розійшлись, але цей його «прохання на вихід виключно через турботу про неї», змусив переконатися в цьому остаточно. Знає ж, що їй потрібні ці гроші. Знає, а однаково викинув.

Ну і нехай. Одні двері ж зачиняються лише тому, щоб прямо перед носом відчинилися інші, правда?

Правда. Ось тільки які двері будуть травмованій танцівниці без освіти, зв’язків і іскрометного таланту?

Настя похитала головою, відганяючи неправильні думки. Ні. Думати потрібно позитивно! Неодмінно потрібно, інакше мама тут же зрозуміє. А їй точно не можна говорити. Будуть нерви, сльози, відчай і чергова спроба звалити на себе ще більше, коли більше вже просто нікуди.

— Тасю! — Настя здригнулась, повертаючись у реальність. Широко ступаючи, до неї назустріч йшла худорлява дівчина зі строкатим неподобством на голові. Товсті дреди, якими Аліна так пишалася, часто шокували оточення, а тунелі у вухах змушували людей старшого віку морщитися з огидою, але хіба ж Аліні була справа до цього? Вона людина творча, і творчість пре в ній з усіх щілин, і останнє, що може заткнути цей фонтан — громадська думка.

Вони знають одна одну понад десять років, колись займалися в одній студії, потім гуляли в одній танцювальній компанії, потім якимось неймовірним чином опинилися в одній трупі, а останні три роки вже танцювали «пліч-о-пліч», продовжували гуляти та займатися.