Майкл Крайтон - Загублений світ

його. Це був палеонтолог з Берклі на ім’я Ричард Левін, який проводив літо в Інституті. Малкольм ніколи не говорив із ним, але знав, яку той має репутацію. Левіна вважали найкращим палеобіологом свого покоління, — можливо, навіть найкращим в світі. Але більшість людей в Інституті недолюблювали його, вважаючи зарозумілим та пихатим.

— Я згоден із тим, — продовжував Левін, — що скам’янілості не надто допоможуть у вивченні проблеми вимирання видів. Особливо якщо виходити з Вашої тези про те, що причиною вимирання стала поведінка — бо кістки мало що можуть про неї сказати. Але я не згоден, що Вашу поведінкову тезу неможливо перевірити. По суті, вона вже натякає на результат. Хоча, можливо, ви ще про це не думали.

У залі запала тиша. Малкольм спохмурнів. Видатний математик не звик, аби йому казали, що він не докопався до суті справи.

— Що ви маєте на увазі? — спитав він.

Левін залишився байдужим до напруги, що зависла у залі.

— Лише це, — сказав він. — Під час крейдяного періоду динозаври були поширені по всій планеті, ми знайшли їхні рештки на кожному континенті і в кожній кліматичній зоні — навіть в Антарктиці. Далі. Якщо їхнє зникнення насправді було результатом їхньої поведінки, а не наслідком катастрофи або хвороби, або змін в житті рослин, або будь-якого з інших широкомасштабних пояснень, які були запропоновані, то мені здається дуже малоймовірним, ніби вони могли змінити свою поведінку одночасно в усіх місцях, де мешкали. А це, в свою чергу, означає, що якась частина цих тварин і досі жива. Чому б вам їх не пошукати?

— Це можете зробити Ви, — холодно відповів Малкольм, — якщо вас це так тішить і якщо вам більше немає чим зайнятися.

— Ні, ні,— наполягав Левін. — Я цілком серйозно. А що, як динозаври не вимерли? Що, як вони й досі існують у якомусь ізольованому місці на планеті.

— Ви кажете про Загублений Світ, — сказав Малкольм, і у залі закивали головами. Науковці Інституту розробили умовні назви для посилання на найбільш поширені еволюційні сценарії — Поле Куль, Розорення Гравця, Загублений Світ, Чорна Королева, Чорний Шум. Це були чітко визначені способи уявлення про еволюцію.

— Ні,— вперто вимовив Левін. — Я кажу буквально.

— Тоді ви дуже помиляєтеся, — сказав Малкольм, зневажливо махнувши рукою. Він відвернувся від аудиторії, і повільно пішов до дошки. — Тепер, якщо ми розглянемо наслідки межі хаосу, то зможемо почати з запитання, що є мінімальною одиницею життя? Більшість сучасних визначень життя включать наявність ДНК, але є два приклади, що дозволяють нам припустити, що це визначення занадто вузьке. Якщо глянути на віруси і так звані пріони, то ясно, що насправді життя може існувати і без ДНК…

Левін ще якусь мить стояв у задній частині зали. Потім він неохоче присів і почав робити нотатки.

Гіпотеза

Загубленого Світу

Незабаром після того, як лекція закінчилася, Малкольм пошкандибав через відкритий двір інституту. Поруч з ним ішла Сара Гардінг — молодий польовий біолог, яка прибула з Африки. Малкольм знав її кілька років, відколи його попросили дати зовнішню рецензію на її докторську дисертацію у Берклі.

Перетинаючи подвір’я під спекотним літнім сонцем, вони виглядали досить незвично поруч: Малкольм, одягнений у чорне, сутулий та аскетичний, спирався на ціпок; Гардінг, мініатюрна та м’язиста, виглядала майже юно у своїх шортах та майці та з окулярами на лобі, що притримували її чорне волосся. Її галуззю дослідження були африканські хижаки — леви та гієни. Завтра вона мала повертатися до Найробі.

Ці двоє зблизилися після операції Малкольма. Гардінг узяла на рік творчу відпустку і провела її у Остіні, допомагаючи медсестрі повернути Малкольмові здоров’я після численних операцій. Певний час здавалося, що між ними зав’язався роман і Малкольм, цей переконаний холостяк, таки ожениться. Але потім Гардінг поїхала назад до Африки, а Малкольм — до Санта-Фе. Якими б не були їхні колишні стосунки, зараз вони були просто друзями.

Вони обговорювали питання, що виникли наприкінці лекції. З точки зору Малкольма, можна було говорити лише про передбачувані заперечення: про те, що масові вимирання мали велике значення; що люди зобов’язані своїм існуванням вимиранню істот крейдяного періоду, коли зникнення динозаврів дало змогу ссавцям перебрати контроль над планетою. Як пафосно висловився один із тих, хто ставив питання: «Крейдяний період дозволив нашій чутливій свідомості виникнути на планеті».

Відповідь Малкольма була негайною: «Що змушує вас думати, ніби людські істоти — чутливі і свідомі? Цьому немає жодних доказів. Люди ніколи не думають самостійно, бо вважають, що це якось незручно. Здебільшого представники нашого виду просто повторюють те, що їм сказали — і дуже засмучуються, почувши протилежну думку. Характерною рисою людини є не усвідомлення, а конформізм, а типовим результатом цього є релігійне протистояння. Інші тварини борються за територію або їжу; але людські істоти єдині в усьому царстві тварин, хто б’ється „за віру“. Причина полягає в тому, що ця віра керує поведінкою, яка має еволюційне значення серед людських істот. Але в той час, коли наша поведінка може також привести нас до вимирання, я не бачу жодних підстав припускати, що ми маємо будь-яке розуміння взагалі. Ми вперті конформісти, що руйнують самі себе. Будь-яке інше бачення нашого виду є просто самозаспокійливою помилкою. Наступне питання».

Тепер, проходячи через двір, Сара Гардінг розсміялася.

— Вони про це не думали.

— Я визнаю, що це бентежить, — сказав він. — Але цьому не можна допомогти. — Він похитав головою. — Тут є дехто з найкращих науковців країни, але все одно… немає цікавих ідей. До речі, що це за один, який мене перервав?

— Ричард Левін? — розсміялася вона. — Дратує, чи не так? Він — зануда зі світовою репутацією.

Малкольм гмикнув.

— Мабуть.

— Він багатий, ось в чому проблема, — сказала Гардінг. — Ти чув про ляльок Беккі?

— Ні,— сказав Малкольм, глянувши на неї.

— Ну, кожна маленька дівчинка в Америці про них знає. Є ціла серія ляльок — Беккі, Саллі, Френсіс і ще кілька. Левін є спадкоємцем компанії. Така собі імпульсивна багата дитина, яка робить усе, що хоче.

Малкольм кивнув.

— Маєш час на обід?

— Звісно, я б…

— Докторе Малкольм! Зачекайте! Будь ласка! Докторе Малкольм!

Малкольм обвернувся. Через двір до них наближалася довготелеса фігура Ричарда Левіна.

— От дідько, — тільки й вимовив Малкольм.

— Докторе Малкольм, — сказав, підбігши, Левін. — Я здивований, що ви не поставилися до моєї пропозиції серйозніше.

— Як я міг сприйняти це серйозно? — відповів Малкольм. — Це абсурд.

— Так, але…

— Міс Гардінг і я саме збиралися на обід, — сказав Малкольм, зробивши знак Сарі.

— Так,