Майкл Крайтон - Загублений світ

але я гадаю, що вам варто змінити свою думку, — наполягав Левін. — Бо я переконаний, що моє твердження вірне — цілком можливо, навіть ймовірно, що динозаври все ще існують. Ви повинні знати, що ходять уперті чутки про тварин у Коста-Риці, де Ви, я певен, вже бували.

— Так, і у випадку з Коста-Рикою я можу розповісти Вам…

— Крім того, в Конго, — продовжував Левін, — протягом багатьох років отримували повідомлення від пігмеїв про великого завропода, можливо, навіть апатозавра, в глухому лісі навколо Бокамбу. Також припускають, ніби у гірських джунглях Іріан-Джая[2] є тварина завбільшки з носорога, яка, можливо, є нащадком трицератопса…

— Фантазія, — відказав Малкольм. — Чистісінькі вигадки. Ніхто цього ніколи не бачив. Жодних фото. Жодних переконливих доказів.

— Може, й так, — погодився Левін. — Але відсутність доказів не є доказом відсутності. Я певен, що десь є місцина з динозаврами, які вижили.

Малкольм знизав плечима.

— Все може бути, — сказав він.

— Але, по суті, виживання можливе, — наполягав Левін. — Я постійно отримую дзвінки про нових тварин у Коста-Риці. Залишки, фрагменти.

Малкольм зупинився.

— Нещодавно?

— Не зовсім.

— Гм-м, — сказав Малкольм. — Я так і думав.

— Останній дзвінок був 9 місяців тому, — пояснив Левін. — Я був у Сибіру, вивчав замерзле дитинча мамонта і не міг вчасно повернутися. Але мені розповіли, що це якась дуже велика, нетипова ящірка, знайдена мертвою у джунглях Коста-Рики.

— І? Що з нею сталося?

— Її рештки спалили.

— Тобто нічого не лишилося?

— Саме так.

— Ніяких фото, жодних доказів?

— Очевидно, ні.

— В такому разі це просто історія, — відрубав Малкольм.

— Можливо. Але я вважаю, що варто спорядити експедицію, щоб дізнатися про цих тварин.

Малкольм здивовано витріщився на нього.

— Експедицію? Щоб відшукати гіпотетичний Загублений Світ? І хто це фінансуватиме?

— Я, — відповів Левін, — і вже навіть почав попередню підготовку.

— Але ж це може коштувати…

— Мені байдуже, скільки це коштує,— сказав Левін. — Те, що є вцілілі види з інших класів тварин — доведений факт. І можливо, що є вцілілі тварини і з крейдяного періоду.

— Фантазія, — повторив Малкольм, похитавши головою. Левін зупинився і подивився на нього.

— Докторе Малкольм, — мовив він. — Мушу зізнатися, що я дуже здивований Вашою реакцією. Ви щойно представили свою гіпотезу, і я пропоную шанс довести її. Я думав, ви вхопитеся за цю можливість.

— Часи, коли я за все хапався, минули, — відказав Малкольм.

— Але замість того, щоб заохотити мене, Ви…

— Я не цікавлюся динозаврами, — сказав Малкольм.

— Усі цікавляться динозаврами.

— Не я. — Він розвернувся на своєму ціпку і зробив кілька кроків геть.

— До речі,— мовив Левін. — Що ви робили у Коста-Риці? Я чув, що ви пробули там майже рік.

— Лежав на лікарняному ліжку. Мене не могли вивезти з реанімації протягом 6 місяців. Я не міг навіть сісти на літак.

— Так, — сказав Левін. — Я чув, що вас було поранено. Але що ви робили там до цього? Шукали динозаврів?

Малкольм примружився від яскравого сонця, глянув на нього й зіперся на ціпок.

— Ні,— відповів, — не шукав.

Вони втрьох сиділи за маленьким розфарбованим столиком у кав’ярні «Гуадалупе» на іншому березі річки. Сара Гардінг пила «Корону» з пляшки і дивилася на двох чоловіків, які сиділи навпроти неї. Левін виглядав задоволеним, ніби боровся за право сидіти поряд із ними і виграв. Малкольм був стомлений, ніби батько, якому доводиться проводити забагато часу з гіперактивною дитиною.

— Хочете знати, що я почув? — сказав Левін. — Пару років тому компанія під назвою «ІнДжен» вивела якихось динозаврів за допомогою генної інженерії і перевезла їх на острів у Коста-Риці. Але щось пішло не так, багато людей було вбито, динозаври були знищені. І тепер ніхто про це нічого не казатиме із якихось юридичних причин. Угода про нерозголошення чи щось таке. А уряд Коста-Рики не хоче зашкодити туризму. Тож ніхто нічого не говоритиме. Ось що я чув.

Малкольм пильно подивився на нього.

— І ви у це вірите?

— Спочатку не вірив, — сказав Левін. — Але річ у тім, що я і далі про це чую. Чутки продовжують кружляти навколо. Нібито ви і Алан Грант, і купа інших людей були там.

— Ви питали про це Гранта?

— Минулого року, на конференції у Пекіні. Він сказав, що це абсурд.

Малкольм повільно кивнув.

— І ви так вважаєте? — спитав Левін, п’ючи пиво. — Ви особисто знайомі з Грантом?

— Ні.

Левін уважно подивився на Малкольма.

— То це неправда?

Малкольм зітхнув.

— Ви знайомі з концепцією техноміфу? Її створив Ґеллер у Прінстоні. Основна її теза полягає в тому, що ми втратили усі старі міфи — про Орфея й Евридіку, про Персея й Медузу… — тож заповнюємо цю прогалину сучасними техноміфами. Ґеллер нарахував їх із десяток чи близько того. Один з них — про прибульців, які живуть у ангарі бази ВПС у Райт-Паттерсоні. Інший — про те, що хтось винайшов карбюратор, що дозволяє проїхати 150 миль на одному галоні бензину, але автомобільні компанії купили патент і тримають його при собі. Потім є історія про те, що росіяни тренують дітей-телепатів на секретній базі у Сибіру і ці діти можуть вбивати людей у будь-якій точці світу лише силою своїх думок. Історія про лінії у Наска, в Перу та інопланетний космодром. Про те, що ЦРУ випустило на волю ВІЛ-інфекцію, щоб знищити гомосексуалістів. Що Нікола Тесла відкрив неймовірне джерело енергії, але його записи втрачено. Що у Стамбулі є креслення X століття, де показано Землю з космосу. Що науково-дослідний інститут у Стенфорді знайшов хлопця, чиє тіло світиться в темряві. Вловлюєте, в чому справа?

— Ви хочете сказати, що динозаври «ІнДжен» — це міф, — сказав Левін.

— Звичайно. Вони мусять бути міфом. Невже ви думаєте, що можливо створити динозавра за допомогою генетичних технологій?

— Усі експерти кажуть мені, що ні.

— І вони мають рацію, — кивнув Малкольм. Він подивився на Гардінг, ніби чекаючи на її підтримку. Вона нічого не сказала, лише ковтнула пива.

Насправді Гардінг знала дещо більше про ці динозаврячі плітки. Відразу після операції Малкольм марив і патякав усілякі нісенітниці під дією наркозу та знеболювального. Було схоже, ніби його охопив страх. Він крутився у ліжку, повторюючи назви кількох видів динозаврів. Гардінг спитала про це медсестру; та сказала, що таке коїться з ним після кожної операції. Працівники лікарні вважали, що це медикаментозні галюцинації, але Гардінг здалося, що Малкольм переживав жахи, що сталися з ним у реальному житті. Це відчуття посилювалося тим жаргонним, звичним звертанням, яким Малкольм згадував динозаврів: він називав їх «рапторами», «компі» та «страйками». І, схоже, особливо боявся рапторів.