Крістофер Пріст - Престиж

лікаря. За лічені хвилини до її відходу в інший світ з’явився незнайомець. Він став біля ліжка й заходився робити заспокійливі рухи руками. Щойно жінка випустила останній подих, чоловік зник, не вимовивши жодного слова. Подальшими днями його не бачили. Проте донька небіжчиці й двоє парафіян, що увійшли до кімнати, коли гість стояв поряд із смертним одром, стверджували, що впізнали засновника секти, отця Патріка Франкліна. Йому вдалося залучити до секти велику кількість людей завдяки своїй славі й дивовижній здатності до білокації.

Інцидент був вартий уваги з двох причин. По-перше, то був єдиний випадок, коли свідком білокації Франкліна стала особа, що не належала до його секти,— шанована й відома в цій місцевості жінка. По-друге, місцеперебування Франкліна того конкретного дня можна було достеменно встановити: він відбував термін у в’язниці штату Каліфорнія. Соня щойно підтвердила, що він не виходив на волю.

ІІІ

Секта влаштувалася в Скелястому Краю, на околицях селища Колдлоу, що колись було важливим центром видобутку сланцю, а нині ледве животіло завдяки екскурсантам. У середмісті я побачив крамницю, що перебувала під державною охороною, клуб кінного туризму, кілька сувенірних кіосків і готель. Холодний мрячний дощ заважав мені розгледіти гірські хребти, що облямовували долину.

Я затримався у селищі випити чашку чаю, сподіваючись розпитати когось із місцевих про Церкву радості, але в кав’ярні нікого не було. Виявилося, що навіть буфетниця приїжджає сюди на роботу з Честерфілду.

Поки я сидів за столиком, розмірковуючи, чи не замовити чогось ситнішого на ланч, мій брат несподівано встановив зі мною контакт. Відчуття було настільки сильним і чітким, що я здивовано озирнувся, вирішивши, що хтось покликав мене. Потім заплющив очі, нахилив голову і прислухався.

Жодного слова. Жодного знаку. Жодного приводу відповісти щось, записати чи виразити власними словами. Але мене переповнювали нетерпіння, радість, хвилювання, задоволення й ентузіазм.

Я спробував з’ясувати: що це означає? Чому ти так радієш моєму приїзду? Чого хочеш від мене? Чи пов’язано це з релігійною сектою?

Чудово знаючи, що таке спілкування ніколи не переходить у діалог і мої запитання залишаться без відповіді, я чекав на якийсь сигнал. Я спрямував свої думки до нього, припускаючи, що він хотів почути щось від мене. На жаль, нічого не вийшло.

Мої переживання, певно, відбилися на обличчі, адже буфетниця почала витріщатися на мене з відвертою цікавістю. Я квапливо допив чай, повернув їй чашку та блюдце, ввічливо усміхнувся на прощання і попрямував до машини. Сівши за кермо й зачинивши двері, я отримав друге «повідомлення» від брата. Воно нічим не відрізнялося від першого: наполегливе прохання приїхати, знайти його. Як і раніше, я не міг утілити це в словесну форму.

IV

До Церкви радості вела крута дорога схилом угору — відгалуження від головного шосе. Шлях перегороджували ковані залізні ворота. З одного боку була сторожова будка, а з іншого — хвіртка з написом «Вхід заборонено». Між двома входами було достатньо місця для паркування. Проминувши сторожку, я зупинився на ґанку і виявив сучасний дзвінок, під яким висіло надруковане на машинці оголошення:

Церква радості імені Христа Ісуса

Ласкаво просимо

Прийом за попереднім записом

Запис за телефоном: 393960, Колдлоу

Торгових представників та інших осіб

просимо дзвонити двічі

Ісус любить вас

Я двічі натиснув на кнопку, але нічого не почув.

На напіввідчиненому інформаційному стенді красувалися якісь брошури, а під ними виднілася зачинена металева шухляда з щілиною для монет, міцно при­гвинчена до стіни. Кинувши п’ять пенсів у щілину, я взяв одну брошуру, повернувся до машини, притулився спиною до крила й поринув у читання. На першій сторінці було викладено коротку історію секти й додано портрет отця Франкліна. Інші три сторінки рясніли цитатами з Біблії.

Коли я вдруге глянув на ворота, вони безшумно розчахнулися — хтось скористався пультом дистанційного керування. Влаштувавшись за кермом, я завів двигун і піднявся гравійною доріжкою, що опоясувала пагорб із опуклим газоном. Подекуди висаджені декоративні дерева та кущі опустили віти під дощовою пеленою. З нижнього боку доріжки темніло громаддя рододендронів. Позирнувши у дзеркало заднього виду, я помітив, що ворота вже зачинилися. Невдовзі переді мною розкинувся маєток — величезна потворна п’ятиповерхова будівля з чорним шиферним дахом і масивними стінами, облицьованими темно-коричневою цеглою і каменем. У вузьких високих вікнах невиразно відбивалося свинцеве небо. Мене пройняв холод, але, наближаючись до стоянки, я знову відчув присутність брата, який просив мене не зупинятися.

Трохи згодом я натрапив на вказівник «Вхід для відвідувачів» і рушив доріжкою уздовж будівлі, ухиляючись від крапель, що падали з густих заростей плюща. Штовхнувши двері, я опинився у вузькому, пропахлому пилом і старою деревиною коридорі, що нагадав мені школу, де я вчився. Це приміщення теж було просякнуте духом державної установи, але, на відміну від моєї школи, тут панувала цілковита тиша.

Побачивши на дверях табличку «Приймальня», я зупинився і постукав. Позаяк відповіді не було, зазирнув усередину, але кімната виявилася порожньою. Мою увагу привернули два старовинні столи, на одному з яких стояв комп’ютер.

Зачувши чиїсь кроки, я шмигнув назад у коридор. Невдовзі на сходовому майданчику з’явилася худорлява жінка середнього віку, яка несла кілька канцелярських тек. Підбори гучно клацали об дерев’яні сходинки. Вона допитливо зиркнула на мене.

— Я шукаю місіс Голловей,— мовив я.— Це ви?

— Так. Чим можу допомогти?

Всупереч власним припущенням я не помітив американського акценту.

— Ендрю Веслі, газета «Кронікл».— Журналістське посвідчення викликало доволі мляву реакцію.— Чи можна поставити вам кілька запитань про отця Франкліна?

— Отець Франклін наразі перебуває в Каліфорнії.

— Я знаю, але минулого тижня тут стався прикрий інцидент…

— Який саме інцидент ви маєте на увазі? — перебила місіс Голловей.

— Наскільки я зрозумів, отця Франкліна бачили в цьому будинку.

Перегородивши спиною двері свого кабінету, вона повільно похитала головою.

— Гадаю, це якась помилка, містере Веслі.

— Ви бачили отця Франкліна, коли він прийшов сюди? — спитав я.

— Ні, не бачила. Він сюди не приходив.— Вона збивала мене з пантелику, чого я зовсім не очікував.— Ви зверталися до нашої прес-служби?

— Тут?

— Ми маємо офіс у Лондоні. Саме там вирішуються всі питання, пов’язані з інтерв’ю.

— Але мене попросили приїхати.

— Хто? Наш прес-секретар?

— Ні… Хтось надіслав запит до редакції «Кронікл» після візиту отця Франкліна. Ви заперечуєте цей факт?

— Чи заперечую я, що ми зверталися до вашої газети? Наші співробітники не надсилали той запит. Якщо ж вас цікавить візит отця Франкліна, так, я заперечую цей факт.

Ми впивалися очима одне в одного. Мене роздирали суперечливі почуття: я сердився на неї і ненавидів самого себе. Щоразу, як зі мною трапляється щось подібне, я звинувачую себе, вважаючи, що причина поразки — брак досвіду і нерішучість. Здається, всі наші журналісти знають, як домовлятися з людьми на кшталт місіс Голловей.

— А можна побачити когось із керівництва? — наполягав я.

— Головний адміністратор я. Інші належать до викладацького складу.

Готуючись відступати, я зробив останню спробу:

— Чи говорить вам щось моє ім’я?

— А що воно має мені говорити?

— Моє ім’я фігурує в документі.

— Запит, певно, надійшов із прес-служби. Ми тут ні до чого.

— Зачекайте хвилинку,— сказав я.

Матеріали, надіслані Вікемом напередодні,