Крістофер Пріст - Престиж

розшукав брата, витіснило всі почуття, крім страху, викликаного цим зловісним склепом. Я не мав змоги розвернутися у вузькому проході — треба було віді­йти трохи назад, аби попрямувати до виходу. Я тримав у руках своє минуле, не знаючи, що причаїлося за моєю спиною.

Але там щось було.

VII

Не озираючись, я позадкував. Дістався основного коридору й повільно розвернувся до виходу. Голова Нікі випадково зачепила підняту ногу найближчого трупа. Шкіряний черевик став розхитуватися туди-сюди. Нажаханий, я відсахнувся.

Десь за п’ять чи шість футів від мене, у кінці коридору, я помітив розгалуження, що вело до іншого грота. Саме звідти долинав рокіт генератора. Я рушив туди. Одвірок був кривим і низьким; ніхто не захотів докласти зусиль, щоб розширити прохід або зробити його зручнішим.

Гудіння двигуна посилилося, і я відчув запах бензину. За входом горіло ще кілька лампочок, освітлюючи вибоїстий ґрунт. Тільце Нікі заважало мені протиснутися далі, тож я нагнувся і спробував зазирнути всередину.

Оглянувши маленьку смужку кам’янистої землі, я випростався.

Я не мав бажання дізнатися, що там відбувається. Мене проймав дрож.

Я нічого не побачив. Розрізнити якісь звуки було неможливо через тріск генератора. Жодних рухів не спостерігалося.

Я зробив крок назад, а потім — ще один, стараючись пересуватися безшумно.

У глибинах грота ховався хтось невидимий — сидів тихо й нерухомо, чекаючи, що я увійду або відступлю.

Я безперервно крокував спиною вперед, простуючи темним тісним проходом, маневруючи між стелажами, аби ноги чи голова Нікі не зачепили одне з мертвих тіл на полицях. Паніка висотувала з мене останні сили. Мої коліна тремтіли, а руки, що обхопили брата, зводило судомою від болю.

Аж раптом почувся чоловічий голос, що відлунював по всьому гроту:

— Ти ж Борден, чи не так?

Паралізований страхом, я промовчав.

— Я знав, що ти прийдеш по нього.

Слабкий утомлений голос упав майже до шепоту,

але розкотиста луна відбивалася від склепіння печери. Незнайомець покашлював, зі свистом втягуючи повітря.

— Він — це ти, Бордене, а всі інші — це я. Візьмеш його з собою? Чи залишишся тут?

За грубо витесаним входом промайнула якась тінь. На мій превеликий жах, гудіння генератора почало стихати.

Лампочки спалахнули бурштиново-жовтим і тьмяно-­червоним. І згасли всі водночас.

Мене огорнула непроглядна темрява. Ліхтар лежав у кишені. Я примудрився намацати руків’я, звільнивши одну руку, а іншою притискаючи до себе хлопчика.

Тремтячими пальцями я витягнув ліхтар і увімкнув його. Промінь божевільно стрибав довкола мене, поки я намагався зручніше обхопити ліхтар і міцно тримати Нікі. Я обвів поглядом підземелля.

На стінах печери танцювали й спліталися тіні, що їх відкидали мерці.

Незграбно захищаючи непокриту голову Нікі, я протискався між стелажами, попри те що натикався на полиці й збивав пластикові бирки.

Я боявся озиратися. Чоловік невідступно слідував за мною! У мене підломилися ноги; я усвідомлював, що ось-ось впаду.

Піднімаючись нерівними сходами, я забився головою об виступ скелі. Біль був таким сильним, що я мало не випустив тільце Нікі з рук. Хитаючись в різні боки, я втягнув голову в плечі й послабив хватку, зрозумівши, що мені не вдасться світити прямо перед собою. Підйом був крутим, і мертвий вантаж здавався дедалі важчим. Я підвернув ногу і притулився до стіни, проте не впав і, трохи перепочивши, продовжив свій шлях. Мене підганяв страх.

Нарешті я дістався внутрішніх дверей. Дещо уповільнивши ходу, я розчахнув їх ногою і попрямував далі.

За моєю спиною, в глибинах тунелю, було чути шум — хтось розмірено крокував кам’яними уламками.

Я щодуху біг нагору, до виходу. Проте не помітив, що останні чотири чи п’ять сходинок були припорошені снігом, унаслідок чого послизнувся і відчув, похитується як мертва дитина. Кинувшись уперед, я всією вагою навалився на двері.

Очам відкрилися суцільні кучугури, темні обриси будинку, два освітлених вікна, дверний отвір, самотній вогник лампи в передпокої, снігова буря, що бушувала на повну силу.

Мій брат несамовито закричав у моїй голові!

Я побачив, що він лежав розпростертий на сходах, і поспішив взяти його на руки. Потім ступив на засніжену землю.

Спотикаючись, загрузаючи по коліно в кучугурах, я тримав курс на відчинені двері. Повсякчас озирався і дивився на чорний прямокутник склепу, побоюючись, що звідти вискочить страхітлива істота, що переслідувала мене.

З боку будинку раптом спалахнуло охоронне освітлення й мало не засліпило мені очі. У переливчастих променях лютувала хурделиця. Надворі з’явилася Кейт, одягнена в стьобане пальто.

Я хотів попередити її, але мені перехопило подих. Ковзаючи й шкутильгаючи, я просувався вперед; мої ру­ки впевнено обхопили Нікі. Нарешті я дістався бетон­ного ґанку і, вчергове послизнувшись, пронісся повз Кейт і увірвався в яскраво осяяний передпокій.

Вона мовчки впивалася очима в дитяче тільце в моїх обіймах. Задихаючись, я розвернувся, рушив назад і притулився до одвірка, роздивляючись засніжений сад, де ледь виднілися двері склепу. Кейт стояла поряд.

— Склеп…— через силу вимовив я.— Поглянь туди!

Довкола панував спокій; ніщо не ворушилося за щільною пеленою снігу. Я відступив на крок назад і поклав Нікі на кам’яну підлогу.

Зануривши руку в кишеню, я намацав бирку і сунув її в руки Кейт. Мені здавалося, що я ніколи не зможу віддихатися.

— Дивись! Почерк! Той самий? — пробурмотів я, хапаючи ротом повітря.

Розвернувшись до світла, жінка уважно оглянула папірець. Наступної миті вона зазирнула мені у вічі. Її зіниці розширилися від переляку.

— Той самий, чи не так? — крикнув я.

Кейт пригорнулася до мене, обхопивши обома руками мій лікоть. Я відчував, як вона тремтить.

Аж тут світло згасло.

— Увімкни прожектор! — заволав я.

Кейт намацала рубильник і смикнула за нього. Потім знову стиснула мою руку.

У промені світла кружляли сніжинки. Крізь заметіль ми невиразно розрізнили двері склепу. І побачили, як звідти вийшов худорлявий силует. Одягнений в темне чоловік кутався у плащ, захищаючись від вітру. З-під каптура вибивалися довгі пасма чорного волосся. Незнайомець підніс долоню до очей, прикриваючи їх від сліпучого світла. Він, певно, знав, що ми спостерігаємо за ним, але не виявив жодних ознак цікавості чи страху. Навіть не озирнувшись у бік будинку й не удостоївши нас поглядом, він ступив на землю, зіщулився під завірюхою, втягнув голову в плечі, після чого звернув праворуч і почав спускатися схилом, петляючи між деревами, аж доки не зник із поля зору.

Примечания

1

1 Професор магії (фр.).