Крістофер Пріст - Престиж

В основі сюжету роману відомого британського письменника — історія протистояння двох талановитих ілюзіоністів початку ХХ століття. Пошук нових ефектних трюків, що перемішався з особистою ворожнечею, поступово переріс у справжню битву технологій, до якої залучили навіть геніального винахідника Ніколу Теслу. Невпинна гонитва призвела до трагедії. Свідками розв’язки стали прямі нащадки ілюзіоністів, що за століття прочитають щоденники магів.
Захопливі описи трюків, гострота емоцій персонажів, фірмовий «холодок» високо оцінять прихильники жанру містичного трилера.
Роман відзначено Всесвітньою премією фентезі (1996).

Крістофер Пріст

ПРЕСТИЖ

Присвячується Елізабет та Саймону

Частина перша. ЕНДРЮ ВЕСЛІ

І

Усе почалося в поїзді, що прямував на північ Англії, але невдовзі я з’ясував, що ця історія триває понад сотню років.

Тоді мене не турбували ніякі передчуття: я вирушав у відрядження, аби перевірити інформацію про неприємний інцидент у якійсь релігійній секті. У мене на колінах лежав товстий пакунок, доставлений ранковою поштою. Я не поспішав розпечатувати його — кілька днів тому мені зателефонував батько й повідомив про посилку, але я пропустив його слова повз вуха. Довкола панував хаос: моя дівчина вирішила покинути мене й носилася туди-сюди, гримаючи дверима спальні.

— Добре, тату,— мовив я, спостерігаючи за тим, як Зельда мчить повз мене з коробкою моїх компакт-дисків.— Надішли мені поштою. Я подивлюся.

Я відкрив пакунок після того, як прочитав ранковий випуск «Кронікл» і купив у рознощика сандвіч і розчинну каву в пластянці. Всередині виявилася велика книга у м’якій палітурці, між сторінками якої була вкладена записка, а також — згорнений навпіл надірваний конверт.

У записці було сказано таке: «Любий Енді, ось книжка, про яку я тобі розповідав. Гадаю, її відправила саме та жінка, що телефонувала мені. Вона розпитувала, як тебе знайти. Додаю конверт, в якому принесли книжку. Штемпель нечіткий, але роздивитися можна. Мама дуже цікавиться, коли ти до нас навідаєшся. Як щодо наступних вихідних?

З любов’ю —

Тато».

Нарешті я пригадав деякі подробиці нашої телефонної розмови. Батько сказав, що мені передали книжку, і, судячи з усього, відправниця — далека родичка, оскільки вона щось говорила про мою сім’ю. Треба було слухати уважніше.

Хай там як, а я отримав книжку. Вона називалася «Таємні прийоми сценічної магії», і написав її якийсь там Альфред Борден. Щось на кшталт довідника, де описувалися різні маніпуляції ілюзіоністів, фокуси з картами, трюки з шовковими хустками і таке інше. Єдине, що привернуло мою увагу,— це оформлення. Нещодавно опублікована книга нагадувала факсимільне відтворення старого видання, що підтверджувалося специфічним шрифтом, ілюстраціями, заголовками й вичурним ­стилем.

Я не розумів, чим могла зацікавити мене подібна книжка, крім імені автора. Я теж з’явився на світ під прізвищем Борден, але ношу прізвище прийомних батьків, відколи мене усиновили. Офіційно мене звуть Ендрю Веслі. Хоча ніхто не приховував, що я — усиновлена дитина, я завжди вважав Дункана та Джилліан своїми справжніми батьками, щиро любив їх і поводився як рідний син. Наші стосунки залишилися незмінними. Я геть нічого не відчуваю до біологічних батьків. Мені байдуже, що з ними сталося і чому вони відмовилися від мене. Я подорослішав, проте бажання розшукати їх не виникло. Що було, то загуло. Я не переймаюсь долею цих людей.

Щоправда, з моїм минулим пов’язана одна таємниця, що загрожує перетворитися на нав’язливу ідею.

Я певен — точніше, майже певен,— що мав брата-­близнюка, з яким нас розлучили після усиновлення. Не маю жодного уявлення, чому з нами так вчинили і де він перебуває зараз, але я анітрохи не сумнівався, що ми одночасно потрапили в прийомні родини. ­Вперше я запідозрив про його існування в підлітковому віці. Якось мені попався пригодницький роман, де описувалося, що більшість близнюків поєднані незбагненним зв’язком на телепатичному рівні. Навіть якщо вони живуть у різних країнах, за сотні миль один від одного, це не заважає їм обмінюватися інформацією і поділяти біль, подив, щастя, пригніченість. Коли я прочитав це, мені сяйнула здогадка і чимало незрозумілих речей раптом набули сенсу.

Скільки я себе пам’ятаю, мене не полишало відчуття, що моє життя належить не тільки мені. В дитинстві я не надавав цьому значення і вважав, що таке трапляється з усіма хлопцями. Згодом, переконавшись, що жоден із моїх друзів не мав цього досвіду, я намагався розкрити таємницю. Книжка принесла мені неабияке полегшення і начебто дала відповіді на всі питання. Десь там існував мій брат-близнюк.

Наша близькість відчувається невиразно — мені здається, що хтось оберігає мене, спостерігає за моїм життям. Часом надходять значно чіткіші сигнали. Я описав би ці відчуття як постійне тло, крізь яке вряди-годи пробиваються більш конкретні і точні «послання», хоча спілкування завжди здійснюється несловесними за­собами.

Іноді — приміром, коли я бував п’яним,— мені передавалося хвилювання брата, його страх, що зі мною станеться лихо. Якось я затримався на вечірці і пізно вертався додому. Щойно я сів за кермо, мене обпік настільки сильний спалах тривоги, що я миттєво прийшов до тями. Коли я спробував розповісти про це приятелям, які розважалися зі мною, вони взяли мене на глум. Хай там як, а тієї ночі я їхав навдивовижу тверезим. Мабуть, тут задіяний парапсихологічний механізм, яким ми користуємося, не розуміючи, як саме він функціонує. Наскільки мені відомо, ніхто не запропонував вичерпного пояснення цього явища, хоча такі випадки є поширеними й зафіксованими.

Однак моя історія овіяна іншими загадками.

Мені не вдалося вийти на слід брата. Згідно з документами, я не мав рідних братів, тим паче близнюків. Хоча я потрапив до прийомної сім’ї у віці трьох років, у мене залишилися уривчасті спогади про минуле. Згадати брата я не можу. Мої нинішні батьки нічого не знають; вони стверджують, що під час усиновлення про інших дітей навіть не йшлося.

Усиновлена дитина має певні права. Найголовніше — захист від біологічних батьків. Закон забороняє їм будь-які контакти. Ще один важливий привілей — після досягнення повноліття людина може ознайомитися з деякими обставинами усиновлення. Скажімо, дізнатися імена біологічних батьків або адресу суду, де було здійснено процедуру усиновлення. Дозволяється вивчити відповідні записи.

Щойно мені виповнилося вісімнадцять, я скористався всіма цими правами. Мене переповнювало бажання розвідати якомога більше інформації про родичів. Агенція з усиновлення спрямувала мене до суду графства Ілінг, де зберігалися документи. Там я виявив, що до прийомної родини мене віддав батько — Клайв Олександр Борден. Моя мати — Діана Рут Борден (у дівоцт­ві Елінгтон) — померла невдовзі після моєї появи на світ. Я припустив, що втрата дружини спонукала Бордена відмовитися від мене, але, за моїми підрахунками, від дня її смерті до мого усиновлення минуло понад два роки і впродовж цього періоду батько виховував мене самотужки. Моє офіційне ім’я — Ніколас Джуліус Борден. Я не знайшов жодної згадки про другу дитину — усиновлену чи будь-яку іншу.

Згодом я проглянув усі акти реєстрації народження в архівах лікарні Святої Катерини. Скрізь зазначалося, що я єдиний син подружжя Борденів.

Попри все, мій телепатичний зв’язок із братом-близнюком не обірвався й існує донині.

ІІ

Книжка, опублікована американським видавництвом «Доу­вер Паблікейшенз», була якісно й гарно оформлена. На обкладинці красувався одягнений у смокінг фокусник, який виразно простягав руки до дерев’яного ящика, звідки виходила молода дівчина, що сліпуче посміхалася. За тих часів її вбрання, безсумнівно, вважалося доволі відвертим.

Під іменем автора було написано: «Редакція і примітки лорда Колдердейла».

У нижньому кутку виднівся чіткий напис великими білими літерами: «Знаменита збірка секретів, захищених клятвою».

На зворотному боці аркуша був надрукований довший і змістовніший текст:

«Ця книжка, вперше