Крістофер Пріст - Престиж

залишилися в машині, тож я пішов по них. Трохи побув надворі, під дрібним дощем, дивлячись на мокру землю. Коли я повернувся, місіс Голловей стояла біля сходів у тій самій позі (от тільки позбулася канцелярських тек).

Підійшовши до неї, я розгорнув аркуш із повідомленням, що його отримав Вікем факсом. Текст був таким: «Містеру Л. Вікему, редактору газети “Кронікл”. У відповідь на ваш запит повідомляємо деталі: “Церква радості імені Ісуса Христа, Колдлоу, графство Дербішир. Пів милі на північ від селища Колдлоу, шосе А-623. Автостоянка — біля головних воріт або на території будинку. Адміністратор, місіс Голловей, повідомить вашому репортеру Ендрю Веслі необхідну інформацію. К. Енджер».

— Ми тут ні до чого,— мовила місіс Голловей, прочитавши повідомлення.— Вибачте.

— А хто такий «К. Енджер?» — спитав я.— Чоловік? Жінка?

— Вона мешкає у східному флігелі, але не має стосунку до нашої церкви. Дякую, що завітали до нас.

Співрозмовниця стиснула мій лікоть і ввічливо підштовхнула до дверей. Вона пояснила, що в кінці гравійної доріжки є хвіртка, за якою я побачу вхід до східного крила будівлі.

— Прошу вибачення за непорозуміння,— сказав я.— Не знаю, як таке могло трапитися.

— Якщо вам потрібна додаткова інформація про церк­ву, звертайтесь до нашої прес-служби. Вона для цього створена.

— Гаразд.— Дощ посилився, а я не взяв плащ.— До­звольте поставити вам останнє запитання. Чи є хтось у будинку?

— Так. Усі присутні. Цього тижня у нас навчається понад двісті осіб.

— Таке враження, наче нікого немає.

— Ми радіємо мовчки. Лише мені дозволено розмовляти при денному світлі. Гарного дня.

Вона шмигнула всередину і зачинила за собою двері.

V

Я зрозумів, що моя місія провалилася, і вирішив зателефонувати редактору. Охоплений кепським передчуттям, я стояв під мокрим плющем і спостерігав за тим, як вітер гнав долиною щільну дощову пелену. Потім зателефонував на пряму лінію Лена Вікема. Він довго не відповідав. Я описав йому ситуацію.

— Ти вже бачив того, хто надіслав запит? — поцікавився він.— Чоловіка на прізвище Енджер.

— Саме зараз стою перед дверима,— відповів я і пояснив, у чому полягала проблема.— Навряд чи у нас щось вийде. Гадаю, це звичайна сварка між сусідами. Ти ж розумієш: їм важко догодити.

«Хіба що на шум не скаржаться»,— подумки додав я.

Запала довга мовчанка.

Нарешті Лен Вікем сказав:

— Поговори з цим сусідом. Якщо дізнаєшся щось цікаве, передзвони мені. Якщо ні, негайно повертайся до Лондону.

— Сьогодні п’ятниця,— заперечив я.— Я збирався відвідати батьків.

Вікем кинув слухавку.

VI

Біля головного входу мене зустріла жінка похилого віку, до якої я звернувся «місіс Енджер». Вона обмежилась тим, що спитала моє ім’я, уважно вивчила журналістське посвідчення і запросила мене до найближчої кімнати. У цих простих, але вишуканих апартаментах — індійські килими, старовинні стільці, полірований стіл — я відчув себе брудним нечепурою через мій зім’ятий і змоклий костюм. П’ять хвилин по тому жінка повернулася і сказала:

— Леді Кетрін чекає на вас.

Вона повела мене на другий поверх. Я опинився у просторій затишній вітальні, звідки відкривалася панорама на долину і гострі скелі, ледь видимі під струменями дощу.

Поблизу каміна, де яскраво горіли й парували дрова, стояла молода жінка. Побачивши мене, вона простягла руку. Я був ошелешений новиною про те, що господиня виявилася аристократкою і донькою пера, але вона трималася просто, без церемоній. Її зовнішність приємно здивувала мене: високий зріст, широкі вилиці, вольове підборіддя. Темне волосся зачесане таким чином, аби пом’якшити дещо різкі риси. Широко розкриті очі. На обличчі застиг напружений вираз, ніби її хвилювало, що я можу сказати чи подумати.

Незнайомка сухо привіталася зі мною, але, щойно жінка вийшла з кімнати, її манери змінилися. Вона відрекомендувала себе як Кейт Енджер і сказала, щоб я не зважав на її титул, оскільки вона рідко згадує про нього. Попросила мене підтвердити, що я — Ендрю Веслі. Я підтвердив.

— Ви, певно, відвідали головну будівлю?

— Церкву радості? Мене не пустили далі дверей.

— Боюсь, це моя провина. Я попередила їх про ваш можливий візит. Місіс Голловей була не в захваті.

— Гадаю, це ви написали листа до редакції?

— Мені хотілося зустрітися з вами.

— Я зрозумів. Звідки вам відомо про мене?

— Згодом дізнаєтесь. Я ще не обідала. А ви?

Ми спустилися на перший поверх, де економка (леді Кетрін називала її місіс Мейкін) готувала скромний ланч: шматочки холодного м’яса, сир і салат. Коли ми сіли за стіл, я спитав Кейт Енджер, навіщо вона змусила мене подолати такий довгий шлях, скориставшись вигаданим приводом.

— Ви помиляєтесь. Йдеться про вагомий привід,— заперечила вона.

— Сьогодні ввечері я маю написати репортаж.

— Складне завдання. Чи їсте ви м’ясо, містере Веслі?

Вона передала мені тарілку. Під час трапези ми підтримували люб’язну бесіду — Кейт розпитувала мене про газету, кар’єру, де я живу і таке інше. Я ніяк не міг забути про її титул, що призводило до певної напруги між нами, але що довше ми спілкувалися, то більш невимушено я почувався. Вона поводилася насторожено, майже знервовано, й часто відверталася і дивилася вбік, поки я відповідав на запитання. Я помітив, що у неї тремтіли руки, коли вона брала щось зі столу. Нарешті настала її черга розповідати. Виявилося, що цей будинок належав їй родині понад триста років. Вони володіли майже всією долиною, а деякі землі віддавали в оренду фермерам. Її батько був графом, але оселився за кордоном. Мати померла, а єдина близька родичка — старша сестра — мешкала в Бристолі з чоловіком та дітьми.

До Другої світової війни ці люди утримували челядь і мали всі права на маєток. Потім міністерство оборони реквізувало більшість кімнат, розмістивши там регіональний штаб транспортного управління Королівських військово-повітряних сил. Тоді її сім’я перебралася до східного флігеля, якому завжди надавала перевагу. ­Після війни Королівські ВПС поїхали звідси, і будинок був переданий Раді графства Дербішир. Що ж до нинішніх орендарів (як назвала їх Кейт), вони осіли тут у 1980 році. Спершу її батьки були стурбовані перспективою сусідства з релігійною сектою, та оскільки потребували грошей, зрештою все владналося. Заняття в церкві проходили тихо, а сектанти виявилися ввічливими й приємними людьми, які часто подорожували (їх кудись возили автобусами). Саме тому останнім часом ані Кейт, ані мешканці селища не очікували від них нічого поганого.

Ланч добіг кінця, і місіс Мейкін подала нам каву.

— Отже, історія про білокацію священника, заради якої я приїхав, була вигадкою? — спитав я.

— І так, і ні. Служителі цього культу не приховують, що в основі вчення лежать слова духовного лідера. Вважається, що отець Франклін — стигматик, який має здатність до білокації, але цей факт жодного разу не підтвердили сторонні спостерігачі — принаймні, за контрольованих умов.

— Це правда чи ні?

— Не знаю. Останнім свідком була жінка, місцевий лікар, яка бозна-чому дала інтерв’ю дешевій газеті, і журналісти роздмухали сенсацію. Я дізналася про це нещодавно, коли навідалася до селища. Не розумію, як можна вірити в таке, адже лідер секти сидить у якійсь американській в’язниці, чи не так?

— Якщо такий епізод мав місце, це додає інтриги всій історії.

— Скидається на шахрайство. Приміром, звідки лікар Елліс довідалася, який вигляд має священник?