Семюель Беккет - Уот

гості подалися, нарешті, додому. А всі мої наступні пуповини перерізав професор Купер, але почувалася я завжди однаково, так, наче скинула велетенський тягар.

А потім ви перевдяглися й спустилися долі, сказав містер Геккет, підтримуючи немовля за ручку.

Ми чули крики, сказав Ґофф. Уявляєте, як вони здивувалися? сказала Тетті.

Крімові тоді, пригадую, вдавалися дивовижні удари, неперевершені, сказав Ґофф. Я ні до, ні після того не бачив нічого подібного. А якого дуплета він зафугував тоді в дальню лузу! Шансів — ніяких, здавалося б, але він підходить, довго-довго мантачить кінець кия крейдою, а тоді — бемць! Ми всі отетеріли.

Ризикований хлопець, сказав містер Геккет.

Філігранний, повірте, удар, сказав Ґофф. Примірявся він, примірявся, аж тут крик. Я не наважуся повторити той вираз, яким він тоді прохопився.

Бідний Леррік, сказала Тетті, хіба ж то його провина.

Ой, не кажіть, сказав містер Геккет, що тут казати.

З небом на північному заході, коли сонце сідає, сказав Ґофф, робиться щось незбагненне.

Так, небеса у нас любострасні, сказала Тетті. Все начебто вже скінчилося, коли — бемць! вони знову спалахують і сяють іще бучніше, ніж до того.

Так, сказав містер Геккет, протуберанці не сплять.

Бідний містер Геккет, сказала Тетті, бідний наш любий містер Геккет.

Так, сказав містер Геккет.

А гленкулленські Геккети вам часом не родичі? сказала Тетті.

Саме там я впав із драбини, сказав містер Геккет.

А скільки вам років було тоді? сказала Тетті.

Рік, сказав містер Геккет.

А ваша матуся де ж тоді була? сказала Тетті.

Десь, певно, повіялася, сказав містер Геккет.

А татко? сказала Тетті.

Татко тоді довбав скелю на каторзі у зразковій копальні імені принца Вільяма, сказав містер Геккет.

І біля вас нікого не було? сказала Тетті.

Коза була, кажуть, сказав містер Геккет.

Він відволікся на мить від драбини, що впала колись поночі на подвір’ї, і погляд його полетів у поля, над трухлявою і хисткою стіною, понад струмком, під гору, до стрімчака, вже оповитого нічним мороком, тоді ще вище, в безодню літнього неба. Відтак погляд шугнув долі, на освітлені вечірнім сонцем поля, подряпався від підніжжя на саму маківку чорної кручі, звідки до містера Геккета прилинуло гупання далеких молотків.

І вона залишила вас самого на тому подвір’ї, сказала Тетті, з козою?

Була розкішна літня днина, сказав містер Геккет.

І де це її чорти потягли? сказав Ґофф.

Про це я її не питав, сказав містер Геккет. До корчми чи до церкви, або і туди, і туди.

Бідолашна, прости її Господи, сказала Тетті.

Не варто його турбувати такими дрібницями, сказав містер Геккет.

Сутеніє так швидко, сказав Ґофф, ще трохи, і ніч западе.

І ми розійдемося по домівках, сказав містер Геккет.

По той бік вулиці, якраз навпроти них зупинився трамвай. Він не простояв і півхвилини, як звідти почулися крики кондуктора. Потім трамвай рушив, залишивши позад себе, на хіднику, якесь нерухоме тіло, що в темряві, внаслідок зменшення сонячної активності, наполегливо і хутко зливалося з муром. Тетті ніяк не могла вирішити, чоловік це чи жінка.

Містер Геккет вагався, може, то є пакунок, килим, приміром, чи парусина, загорнена у поштовий папір і перев’язана посередині мотузом. Ґофф мовчки підвівся й поквапився на той бік вулиці. Тетті та містер Геккет бачили, як енергійно здіймаються рукава його світлого піджака, й чули, як він комусь докоряв. Але як вони не вдивлялися, Уот більше не рухався, а лежав, немов кам’яна брила, і якщо й промовляв щось, то так тихо, що вони нічого не чули. Містер Геккет усе міркував, чи потерпав він колись од цікавості більше, ніж зараз, сидів, міркував, напружувався і ніяк не міг пригадати. І водночас не міг зрозуміти, що ж саме так його зацікавило. Що саме так мене зацікавило, казав він, мене, котрого й найнадзвичайніше, й надприродне цікавить лише вряди-годи і в обмеженій кількості? Та й надзвичайного я тут нічого не бачу, проте палаю з цікавості і мене пече здивування. У почутті цьому, мушу зізнатися, негативного мало, і все ж я не зможу терпіти таке більше хвилин двадцяти — максимум тридцяти.

Пані теж стежила за подіями з неабияким інтересом.

Повернувся Ґофф, украй розлючений. Я його вмить упізнав, сказав він. І вжив щодо Уота вираз, який ми тут не наважимося відтворити.

Вже сім років, сказав він, він винен мені п’ять шилінгів, тобто тепер уже шість шилінгів і дев’ять пенсів.

Лежить і не рухається, сказала Тетті.

Відмовляється повертати, сказав містер Геккет.

Ні, не відмовляється, сказав Ґофф. Він може дати лише п’ять шилінгів і чотири пенси. Це все, що він має.

То залишиться два шилінги і три пенси, сказав пан Геккет.

Але ж я не можу покинути його з порожніми кишенями, сказав Ґофф.

А чому б і ні? сказав містер Геккет.

Він вирушає у подорож, сказав Ґофф. Якщо я візьму його гроші, він змушений буде вернутися.

А може, це є для нього найкращий вихід? сказав містер Геккет. Якось, хтозна, коли нас уже всіх не буде, озираючись на минуле, він скаже, от якби ж тоді містер Несбіт узяв був у мене.

Ніксон, сказав Ґофф, моє прізвище — Ніксон.

От якби ж тоді містер Ніксон узяв був у мене чотири шилінги і чотири пенси, то я повернув би назад замість рушати вперед.

А я гадаю, що він усе бреше, сказала місіс Ніксон.

Ні, ні, сказав містер Ніксон, то є кришталево чесна людина, абсолютно, на мою думку, нездатна казати неправду.

Ви, одначе, могли б узяти хоч шилінг, а то й півтора.

Оно він, сказала місіс Ніксон, на мосту.

Він стояв спиною до них, ніг не було видно, а все, вище поперека, ледь окреслювалося на тлі неба, що згасало.

Ви не сказали нам, як його звати, сказав містер Геккет.

Уот, сказав містер Ніксон.

Ти ніколи нічого мені не казав про нього, сказала місіс Ніксон.

Хіба? сказав містер Ніксон.

Давно його знаєте? сказав містер Геккет.

Та я його, власне, й не знаю, сказав містер Ніксон.

Він наче з каналізації виповз, сказала місіс Ніксон. А де ж його руки?

А відколи вам почало здаватися, що ви його не знаєте? сказав містер Геккет.

Шановний друже, сказав містер Ніксон, чому це вас раптом так зацікавило?

Як не хочете, сказав пан Геккет, не відповідайте.

Важко сказати, сказав пан Ніксон. Здається, я знав його все своє життя, хоча десь колись мусив бути період, коли я його і не знав.

Як же