Ернст Юнгер - Вогонь і кров

соціальних порядків, що ширилися світом у 20-30-х рр. минулого століття, двозначність, яку нерідко списують на славнозвісну «об’єктивність», «феноменологічний» погляд та футуристичний вектор класичних консервативно-революційних праць Юнґера.

Так, розуміння руйнівної сили й водночас необхідності тих трансформацій, яких зазнала воєнна справа, наклало свій відбиток на всю подальшу творчість Юнґера. Знищення «рангів» між людьми, верствами й станами суспільства, ерозію кордонів між державами та націями, безумовно, Юнґер оцінював зі знаком мінус. Відмова ж від реакційного засудження такого стану справ, точніше, незворотних тенденцій сьогодення була продиктована прагненням Юнґера адаптуватися до змінених умов з урахуванням неадекватності «лівого» вирішення проблеми (пацифізм, гуманізм, «демолібералізм»). Водночас творчість Юнґера добре показує безглуздя правоконсервативної критики нових порядків, що, як такі, не є сутнісно «лівими», як ними не є техніка сама по собі.

Антагонізм Юнґера та Ремарка, з одного боку, і чіткий незбіг військової мемуаристики Юнґера з патріотичними одами війні, з іншого — ця структура цілковито накладається і на його пізніше ставлення до ідеології націонал-соціалізму. Йдеться про опозицію до лівих і разом із тим «внутрішню еміграцію» в Німеччині 30-х, почасти на правах виразника класичних прусських ідеалів, почасти як нового націоналіста/пан’європеїста, для якого пангерманізм Третього Райху був кроком назад. Саме це, власне, й принесло Юнґеру славу «обличчя» Третього Шляху, також відомого під назвою «консервативна революція».

Втім, будь-то військова проза чи філософсько-політичний спадок, лейтмотив творчості мислителя лишається незмінним: вистояти в «сталевих грозах» сьогодення, що нівелюють людський вимір, та не для того, щоб звести захисний вал навколо індивіда, а вгледівши у цьому шанс стати Надлюдиною. Пізніше, зокрема, за підсумками філософської дискусії з Мартіном Гайдеґером, Юнґер диференціює «титанічні» та «божественні» аспекти такого виходу за рамки історично обумовлених концепцій суб’єктивності, що співвідноситься і з метаісторичною динамікою «переоцінки усіх цінностей» — метафори Фрідріха Ніцше, в руслі якої спершу розвивалась його думка.

Відмінність між пасивним (хворобливим) та активним (здоровим) нігілізмом, викладена на сторінках «Волі до влади» Ніцше — ось ключ до розуміння як «антигуманізму» раннього Юнґера, зворотнім боком якого є творення нових цінностей, так і відмінності його стратегії в до- й повоєнний періоди творчості, коли, за власними словами Юнґера, нові порядки просунулись далеко вперед, та відповідні цим порядкам нові цінності «так і не стали видимі», змусивши Надлюдину кинути виклик самому Ніщо.

Й саме тому добре знайомі зі стилістикою Юнґера миттєво впізнають у ранніх описах війни паростки зрілого філософського портрету автора, що неозброєному оку або довірливому читачу літературних критиків здаються актами «естетизації жорстокості». І саме «прусський анархіст» із «Серця шукача пригод», що коріниться в Першій світовій, стане прообразом духовно-історичної фігури з футуристичної антиутопії пізнього Ернста Юнґера «Евмесвіль» (1977) — Анарха, який давно перетнув «нульовий пункт цінностей», розширюючи горизонт війни, що випала на нашу долю.

Олена Семеняка

Історія сприймається з її епіцентру

Коли на світ з’явилося перше видання Ернста Юнґера українською, багато хто говорив про «красиві дати». Мовляв, який збіг: влітку 1914-го дев’ятнадцятирічний Юнґер записується добровольцем і вирушає на Першу світову, і рівно сто років потому в Україні виходять друком його мемуари про цю війну — книжка, яку брали з собою на фронт вже молоді українські добровольці, часто його однолітки. Тоді переклад «Сталевих гроз» Юрка Прохаська з’явився саме вчасно, зробивши цей твір ледь не культовим. Тепер, на четвертому році війни, світ побачить збірка прози Юнґера «Вогонь і кров», у якій дві повісті присвячені подіям 1918-го. Та цього разу йдеться не лише про символізм та «красиві дати».

Перш за все, поява цієї збірки важлива для формування української «юнґеріани». Наразі це тільки друге, після роману-антиутопії «Скляні бджоли», українське видання текстів Юнґера, які перед цим не були доступні нашому читачу російською мовою. До того ж, обидва твори, «Вогонь і кров» та «Перелісок 125», займають направду особливе місце в творчому спадку письменника. У нас досі мало вивчений цей період його життя та творчості, інакше кажучи, майже невідомо, чим займався та які погляди сповідував Юнґер у 20-х, після повернення з фронту. Тоді як саме 20-ті роки стали зірковим часом для молодого автора «Сталевих гроз»: у це десятиліття він став популярним серед широких кіл читачів та водночас отримав неабиякий авторитет у консервативному таборі німецьких інтелектуалів.

На хвилі успіху своєї першої книжки Юнґер продовжував писати, випробовуючи себе в різних жанрах і поступово вдосконалюючи свій стиль, а також зацікавився та зайнявся політикою, співпрацюючи з різноманітними організаціями та виданнями. Він спілкувався та працював із ветеранами фрайкорів, парамілітарною організацією «Сталевий шолом», нацистами, націонал-комуністами, інтелектуалами, яких почали з легкої руки узагальнено називати «консервативними революціонерами» (самого Юнґера вважають одним із лідерів цього руху[1]) і ще Бог знає з ким. Увесь цей час він намагався визначитися з поглядами щодо політики й метафізики, щоб викласти ці міркування у своїх перших філософських працях, написаних на початку 30-х: «Тотальна мобілізація» та «Робочий. Панування і ґештальт».

Між Юнґером-фронтовиком, якому належать досить аполітичні мемуари про Першу світову, і Юнґером-філософом, трактати якого водночас називали апологією нацизму та його прихованою критикою, різниця в одне десятиліття. І саме його тексти середини 1920-х — «Вогонь і кров», «Перелісок 125», а також «Лейтенант Штурм» — дають змогу побачити, як формувалися погляди письменника та як його фронтовий досвід утілився спочатку в націоналізм, а згодом в ідеї «консервативної революції». Німецька дослідниця Єва Демпевольф присвятила цілу монографію різним редакціям воєнних щоденників Юнґера, а також тому, як із середини 1920-х письменник поступово змінював свої тексти, захопившись ідеями націоналізму[2].

Повість «Вогонь і кров» присвячена подіям ранньої весни 1918-го року на Західному фронті: у ній ідеться про останній масштабний наступ німецької армії на позиції союзників. Підзаголовок «Маленький уривок великої битви» вказує на те, що Юнґер не претендує на об’єктивне висвітлення всієї кампанії та розповідає лише про те, що бачив на власні очі. По суті, це також спогади і той самий жанр «воєнного щоденника», у якому написані мемуари «В сталевих грозах». Однак у цьому тексті Юнґер розповідає про підготовку до наступу та сам хід воєнних дій набагато детальніше, а також докладніше описує свої роздуми та відчуття. Оскільки повість писалася вже у 1925-му році, ймовірно, що йшлося не тільки про спогади, а й про нові висновки та ідеї, які Юнґер у цій книзі приписує собі 23-річному. Найцікавішими з цих відступів, напевне, є ті, де він розмірковує про роль техніки та розробляє цілий маніфест на грі слів довкола поняття «Materialschlacht». З німецької воно