Ернст Юнгер - Вогонь і кров

перекладається як «війна на виснаження», і, відштовхуючись від цього поняття, Юнґер пояснює, що означає, власне, «матеріал».

Його висновок звучить парадоксально: попри «тріумф матеріалістичної доби», людина досі здатна на подвиги та авантюри (ще одне улюблене поняття автора), а її стійкість та мужність дотепер означають набагато більше, ніж будь-які технічні засоби. Власне, подальше розгортання подій у творі доводить правоту Юнґера: втомлені й виснажені фізично та психічно чоловіки знову тріумфують над знаряддями і військовою технікою супротивника, яка постійно порівнюється з якоюсь природною стихією: гроза, град чи навіть виверження вулкану. Ось як на початку твору автор описує враження від зимових боїв під Камбре:

«Що можна було чекати від цих слабких, виснажених позиційною війною солдатів, яких раптово морозної грудневої ночі запхали у вантажівки та жбурнули в гуркітливий котел битви? Ці зголоднілі та стомлені хлопці, які тремтіли від холоду у своїх шинелях, невже залишилися в них хоча б рештки волі? І все-таки, коли їхній залізний натиск на ворожі позиції був зупинений артилерією і вони знову отримали наказ перейти в наступ, цієї миті в них прокинулася грізна сила. Навряд чи після 1914-го десь іще була така відчайдушна атака…»

Читач, що вже знайомий із трактатом «Робочий. Панування і ґештальт» (якого, на жаль, поки немає українською) одразу зрозуміє, звідки взялися, а точніше, у що перевтілилися ці ідеї. Можливо, саме «Вогонь і кров» є найкращим коментарем до «Робочого», адже ця остання праця написана так своєрідно, що її можна сприйняти і як гімн технологічному прогресу та трансформації всього світу, і як прокляття на адресу нетворчому нігілізму, «зрівнялівки» та бездушної технізації світу — критика в стилі пізнього Гайдеґера, з яким Юнґера пов’язувала давня дружба та листування.

Схожі ідеї висловлює автор і в повісті «Перелісок 125». Цей текст також описує події 1918-го року, а саме — літні бої на півночі Франції. І в ньому, паралельно зі спогадами про власне битви й позиційну війну, йдеться вже радше про політику, ніж про метафізику. Та найчастіше Юнґер розвиває в «Переліску» доволі типову для 1920-х тему — солдатський героїзм. Він не просто відсторонено та з дещо демонстративною бравадою описує подвиги своїх товаришів, як у «Сталевих грозах». У «Переліску» автор довго міркує на тему відваги й мужності перед обличчям смерті, описуючи, як ці риси формувалися впродовж самої війни, набираючи різних форм у різних родів військ: у піхоти, саперів чи авіаторів.

Висновки Юнґера знову звучать дещо парадоксально та водночас знайомо для теперішньої України. Він ледь не прямим текстом каже, що ці риси і цих людей загалом виховала сама війна, причому не просто зробила їх мужнішими чи то витривалішими — Юнґер описує цей процес, як формування ледь не нової раси, яку він позначає як «фронтове товариство». Ці його ідеї теж ляжуть в основу філософських праць та есеїстики 1930-1940-х. Юнґеру не йдеться про расизм Гітлера та Гіммлера, з вимірюванням черепів і вивченням ДНК (див. статтю «Кров» у російському виданні «Серця шукача пригод»), ні, він описує цю «нову расу», використовуючи таке центральне поняття, як «дух». Для Юнґера є очевидним те, що після війни саме ці, найвідважніші представники своїх народів, мають взяти владу у свої руки та побудувати нове суспільство.

Разом із тим автор «Переліска» не має ілюзій щодо фронтовиків: він зазначає, що серед них є дуже різні люди, і зокрема трапляються такі, хто може існувати лише в умовах війни та небезпеки, тоді як у мирному житті легко «зламає собі шию» та опиниться в найкращому випадку в тюрмі. Саме такою людиною виявляється «ландскнехт» Отто Галлер, спільні вилазки з яким Юнґер описує і у повісті «Вогонь і кров», і в «Переліску». Для таких «пекельних рубак» він пропонує, цілком у дусі романтизму «Серця шукача пригод», вже після війни організувати такий собі Іноземний легіон, щоби вони завжди мали змогу воювати та бути в рідній стихії:

«Можливо, все ще зміниться: ми переможемо у війні та здобудемо велику владу. Із нею завжди є що робити, і для цього завжди потрібні чоловіки. Є багато островів, про які вже Дон Кіхот знав, що вони належать до оздоб влади; і опинившись де-небудь на Мадагаскарі, перш за все я завербую дві сотні таких хлопців, як Отто, і вони не нудьгуватимуть у мене жодного дня».

Та все ж таки найактуальнішим для читача цієї україномовної збірки є інше місце з «Переліска» — монолог наприкінці книги, який стосується того, навіщо взагалі потрібно обороняти якийсь черговий відрізок фронту. Коли стає відомо, що цей клаптик землі зайнятий ворогом, Юнґер описує те, що відчули тієї миті він і його товариші:

«Настала тиша, у якій навіть поранені мовчки вслухалися. Перелісок для нас усіх був втіленням цих позицій, символом, як у колишні часи — продірявлене полкове знамено. І так само, як тоді це знамено було більшим, ніж просто почорніла тканина, прикріплена до древка, тепер для нас цей зруйнований та випалений клаптик землі означав більше, ніж просто безіменна місцина, якій мусили дати номер, щоби відрізняти її від інших. Більшість із нас були простими хлопцями, які, якби їх запитали про причини війни або про її вищу мету та призначення, відповіли би дуже плутано. І якби хтось сказав їм, що перемога чи поразка в бою за такий незначний клаптик землі не має жодного значення, вони, мабуть, не змогли б заперечити. Але вони все одно відчували б, що для них ця земля означає більше, ніж суміш вапна й піску, у якій вкоренилися обрубки дерев, більше, ніж просто територія, яку шукають на мапі, щоби вирахувати її площу, — ні, так само і хрест, який багато хто з них носив на шиї, для них означав більше, ніж просто кусень заліза з посрібленими краями».

Цей фрагмент тексту, мабуть, є найбільш промовистим і може чи не найбільше сказати українським фронтовикам, яким буде легко зрозуміти, що мав на увазі автор, говорячи про ці далекі події сторічної давнини.

Наостанок слід сказати також про «Листи з фронту»[3]. Зібрання й публікацію цих 72 листів, поштових карток та телеграм здійснив Гаймо Швільк, історик та автор найбільш докладної біографії Юнґера. До зібрання увійшли не лише листи самого письменника, який на момент початку війни був 19-річним випускником гімназії, а й відповіді від членів його родини — серед них і молодшого брата Фрідріха Ґеорга Юнґера, у майбутньому також письменника та есеїста.

На відміну від творів, написаних вже у 1920-х, ці листи писалися та надсилалися під