Еміль Золя - Пастка

— Де треба, там і був, хай йому біс! — відповів він, знизавши плечима. — О восьмій годині я був на вулиці Ґлясьєр, у товариша, що має відкрити капелюшну майстерню. Загаявся, тому вирішив там і заночувати.

Знаєш, я не люблю, коли за мною шпигують. Дай-но мені спокій!

Молода жінка знову почала схлипувати. Гучний голос та різкі рухи Лантьє, який почав совати стільці, розбудили дітей. Напівголі, вони посідали на ліжку, чухаючи рученятами волосся. Почувши, що мати плаче, хлопчики й собі гірко заплакали, ледве продерши очі.

— О! А ось і музика! — розгнівано закричав Лантьє. — Попереджаю вас, я таки піду геть! Цього разу вже назавжди... Чого б вам не замовкнути? Ну, бувайте! Піду, звідки прийшов.

Він уже взяв був з комода капелюх, аж тут Жервеза кинулася до нього:

— Ні, ні!

Вона приголубила дітей, щоб ті перестали плакати, поцілувала їхні голівки і з ніжними словами вклала назад до ліжка. Враз заспокоївшись, малі полягали й почали сміятися та щипати одне одного. Тим часом батько, навіть не скинувши чобіт, гепнувся на ліжко з утомленим і блідим після безсонної ночі обличчям. Він не заснув, а лежав із широко розплющеними очима й розглядав кімнату.

— Оце-то чистота! — пробубонів Лантьє.

Зиркнувши на Жервезу, він уїдливо додав:

— Ти вже й не вмиваєшся?

Жервезі виповнилося двадцять два. Вона була високою, трохи худорлявою, з тонкими рисами обличчя, на якому вже відбилися всі труднощі життя. Розпатлана, в стоптаних черевиках, тремтячи від холоду в білій брудній кофтині, Жервеза ніби постаріла на десять років за довгі години горювання й сліз цієї ночі. Слова Лантьє збурили її страх і покірність.

— Ти несправедливий, — заговорила вона. — Ти добре знаєш, що я роблю все, що можу. Не я винна в тому, що ми тут опинилися... Хотілось би мені побачити тебе з дітьми в кімнаті, де навіть грубки немає, щоб води нагріти... Приїхавши в Париж, нам треба було не проїдати всі гроші, а зразу влаштуватися на роботу, як ти й обіцяв.

— Погляньте на неї! — вигукнув він. — Та ти ж прожерла всі грошики разом зі мною. Поївши всмак, не годиться тепер так плюватися!

Жервеза наче не чула й провадила:

— Хай там як, а трохи старання — і ми викрутимося... Учора ввечері я бачила пані Фоконьє, прачку з Нової вулиці, вона візьме мене з понеділка. Якщо ти домовишся з приятелем з Ґлясьєр, ми менш ніж за пів року будемо на плаву, трохи опорядимося й винаймемо якийсь закуток, от і буде у нас домівка... Ох! Працювати, працювати треба...

Зі знудженим виразом на обличчі Лантьє відвернувся від жінки. Жервеза скипіла:

— Авжеж, я знаю, що ти зроду не перетрудишся. Тебе розпирає себелюбство, хочеш вбиратися, як панисько, й вигулювати шльондр у шовкових спідницях. Хіба ні? Відколи ти змусив мене закласти всі мої сукні, я вже тобі не мила... Ба! Оґюсте, не хотіла тобі казати, але я знаю, де ти був цієї ночі. Я бачила, як ти заходив у «Ґран-Балкон» із тією повійницею Адель. Ах! Ловко ти їх вибираєш! Ця хоч чепуруха! Правильно робить, що вдає із себе принцесу... Переспала вже з усією ресторацією!

Одним стрибком Лантьє зіскочив з ліжка. На сполотнілому обличчі його очі стали чорні, як смола. У цьому маленькому чоловічку гнів переростав у бурю.

— Так-так, з усією ресторацією! — повторила молода жінка. — Пані Бош швидко спровадить обох, її та сестру-коняку, бо на сходах завжди вишиковується ціла черга чоловіків.

Лантьє підніс кулаки, і стримуючи бажання вдарити, схопив її за руки, несамовито струснув і різко відпустив, так що вона впала на ліжко до дітей, які знову заплакали. Він ліг і, затинаючись, розлючено, як людина, що ухвалила для себе якесь рішення, на яке раніше не могла наважитися, сказав:

— Ти не уявляєш, що ти щойно зробила, Жервезо... Дарма ти так, ось побачиш.

Якусь хвилину було чути тільки скімлення дітей, їхня мати лежала скоцюрблена на краю ліжка й міцно їх обіймала. Монотонним голосом вона раз за разом повторювала ту саму фразу:

— О! Якби вас тут не було, мої маленькі бідолашки!.. Якби вас не було!.. Якби вас не було!..

Спокійно розпростершись на ліжку, звівши догори очі й втупившись у шмат вилинялої завіски, Лантьє не слухав цих голосінь, віддавшись одній нав’язливій думці. Так він пролежав з годину, не задрімавши, хоча втома й склеплювала його повіки. Коли він із суворим і рішучим виглядом повернувся, зіпершись на лікоть, Жервеза закінчувала прибирати в кімнаті. Вона вже повдягала дітей і застелила їхнє ліжко. Лантьє дивився, як Жервеза замітала, протирала меблі; але кімната все одно здавалася похмурою, жалюгідною, з кіптявою на стелі, облізлими від вологи шпалерами, трьома кривими стільцями й комодом, на яких ганчірка залишала брудні сліди. Потім вона зашпилила коси й почала, не шкодуючи води, вмиватися навпроти закріпленого на гачку круглого дзеркала, яким послуговувався для гоління Лантьє. Він споглядав її руки, шию, все, що було оголене, і в думках його ніби снували якісь порівняння. Аж от Лантьє скривився. Жервеза накульгувала на праву ногу, але це було помітно, лише коли вона дуже втомлювалася і забувала приховувати своє каліцтво. Того ранку, геть знесилена після жахливої ночі, вона волочила ногу, притримуючись руками за стіни.

Запанувала тиша, вони не обмовилися більше жодним словом. Він ніби вичікував. Вона, ковтаючи свій біль і намагаючись вдавати байдужість, квапливо збирала в клунок брудні речі, що лежали в кутку за скринею. Нарешті Лантьє розтулив губи й запитав:

— Що ти робиш?.. Куди це ти йдеш?

Жервеза промовчала. Розлючений, він повторив запитання, і тоді вона відповіла:

— Хіба не видно... Я йду прати... Не жити ж дітям у бруді.

Лантьє зачекав, поки вона підніме кілька хустинок, а потім, після паузи, знову заговорив:

— А гроші в тебе є?

Жервеза миттю випросталася, подивилася йому просто в обличчя, тримаючи в руках брудні дитячі сорочки, і відповіла:

— Гроші! Я що, по-твоєму, мала б їх вкрасти?.. Ти чудово знаєш, що позавчора мені дали три франки за чорну спідницю. На них ми двічі пообідали, а ковбаса їх як вітром здуває... Звісно, у мене немає грошей. Маю лише чотири су на прання... Я не заробляю їх так, як дехто.

Лантьє не звернув уваги на цей натяк. Він підвівся з