Анна Харламова - Під омелою, Анна Харламова

    Поснідавши, Емма сіла за ноутбук і почала шукати білет на потяг, аж раптом постукали у двері. Дівчина навіть знала, хто прийшов і кого цей «хтось» привів.
   — Іду, іду! — підходячи до дверей, голосно промовила Емма, - винуватиця того, що Тіна та батьки з самого ранку на ногах.
   Клацнувши двічі замком, господиня квартири відчинила двері. Не встигла вона навіть привітатись, як її посунули у бік і уся «делегація» увійшла до її скромного житла.
   Емма похитала головою і зачинила двері.
   — Як це розуміти? — почала мама.
   — І вам усім – доброго ранку! — усміхнувшись, Емма покосилась на сестру, та завжди мала довгий язик. Це ще походило з дитинства, коли вона полюбляла доносити на сестру.
   — Що? Що таке? — насупилась Тіна і почервоніла від погляду сестри.
   — Нічого, Тіно… нічого… — засміялась Емма, перебуваючи у гарному гуморі.
   — Я питаю, - як це розуміти? — у друге запитала мама, сідаючи на жовту канапу.
   Ця жінка була прекрасною у гніві – наче Богиня вогню, і Янголом – коли віддавала ніжність. Чорні коси забрані у тугий хвіст – грайливо погойдувались, коли вона жестикулювала руками і жваво щось пояснювала. Риси її обличчя – тендітна краса. Гарні губи, які вона підкреслює легкою шоколадною помадою, невеличкий носик, який іноді вона піднімає до верху – коли ображена, або коли злиться. Сіро-блакитні очі, які можуть змінювати колір від сонячного світла на сині, під спокусливими віями і дужкою брів. Ямочка на підборідді та усмішка – магніт, білосніжна, щира та розуміюча. Ця неймовірна красуня – їхня мама. Фігура – еталон жіночності – немов гітара. Тендітна, невеличка і все це з витонченим шармом. Їм з Тіною пощастило, що вони успадкували її красу і татів міцний характер… хоча і вроду теж – ще той спокусник. Темні коси – були у молоді роки, а зараз цікава сивина, яка додає родзинки. Зелені очі під густими віями. Гарної форми брови, якими він уміло грає, правильний ніс, чіткі губи, які підкреслюють красу усмішки. Статна фігура – раніше… у далекій юності, він займався боротьбою, гарні чоловічі руки і дивовижний сміх.
   Тіна… Тіна – уся в батьків, так само, як і Емма. Сестри копія мами – лише у них коси темно-русі, як були колись у тата. Суміш батьків – гарні, спокусливі дівчата.
   У Емми – зріла краса, риси стали більш жіночними, так само, як і форми, а Тіна ще була зовсім мила, кокетка двадцяти двох років.
   — Мамусю, я знаю… Тіна, все вже розповіла. Тому, я хочу просто, щоб мене підтримали… і все. — Емма подивилась на матір, а потім на батька.
   — Я не відпущу тебе одну. Нізащо! — махнувши пальцем, наче відрізала, невдоволено сказала мама.
   — Мам, я вже доросла дівчинка. Я все вирішила. — Обійнявши свою лебідку, Емма промовила: — Я втомилась, мам… хочу побути зі своїми думками на одинці. Прошу… зрозумій.
   — Маєш моє благословення. — Одізвався батько, і підходячи до доньки поцілував її у чоло.
   — Вікторе! Що ти таке кажеш?! — обурилась дружина.
   — Їй це потрібно… і ми це всі розуміємо. — Обійнявши за плечі доньку, він додав: — Я куплю їй білет у СВ і запитаю хто буде з нею їхати – хлопець чи дівчина. Ти ж знаєш у мене є зв’язки. Все буде добре. — Він мовив чітко, запевняючи усіх присутніх, що все під його контролем. — Як я пам’ятаю, Тіна їздила у Карпати, - гадаю адреса тих будиночків ще є?
   Тіна почервоніла, згадавши безсонні ночі, у тих самих будиночках зі своїм колишнім коханцем. Її очі почервоніли – бо той коханець кинув її, розбив її закохане серце і забувся про неї.
   — Так… є.
   — От і добре. Тоді, дай адресу Еммі. — Дивлячись, як його любі жінки дивляться на нього він зітхнув: дружина – не погоджувалась, Тіна – от-от заплаче, а Емма за довгий час набула в очах, давно загублений вогник щастя. Емма щаслива… його маленька донечка щаслива. З іншими своїми жінками, - він теж якось домовиться. — Коли Емма домовиться про домівку, я владнаю усі питання з дорогою.
   — Дякую! Дякую, таточку! — Емма кинулась йому на шию. — Дякую! Люблю тебе.
   — А я люблю тебе, моя донечко. — Обіймаючи навзаєм і погладжуючи її по спинці, відповів тато.
   Мама і Тіна могли лише погодитись і прийняти все, як є. Вони довіряли батьку, як нікому іншому. Його чоловіче слово – закон.
   — Мамусю, я дуже тебе люблю. — Емма покликала однією рукою матусю до них. — Сестричко, люблю тебе. — Махнувши і їй, вона чекала на групові обійми.
   Мама встала з дивана і підійшла до доньки та чоловіка, і обійнявши сказала:
   — Люблю тебе, мій скарб. — Поцілувавши Емму у скроню, мама усміхнулась.
   — І я! І я тебе люблю сестричко! — обіймаючи усіх, викрикнула Тіна.
   Емма добре знала, як батькам важко дався цей дозвіл – вона їхня маленька дівчинка, скільки б їй не було років. Вони хвилюються за неї. Люблять понад життя. Вона їх розуміла і любила так само, як вони її… і була дуже вдячною за підтримку і розуміння.

   Минуло декілька годин після того, як було домовлено про будиночок у Карпатах, про білет на потяг і про те, що Емма їде завтра, як і планувала.
   Попрощавшись з батьками і сестрою, Емма вирішила пробігтись по магазинах і купити милі дрібнички на новорічні свята та на Різдво, своїй родині… і щось собі… наприклад купу гарної білизни, декілька суконь, черевичків і валізу, в яку це все буде влаштовуватись.

   Емма стояла посеред величезного магазина, разом з валізою, пакунками і гадала, як це зайти в бутік з білизною разом з усім цим? Їй треба було туди увійти – прозорий комплект, який складався з негліже та халатику, так і манив до себе. Вона таки зайшла у бутік з величезною валізою і з гордо піднятою головою.  Поставивши свої придбання біля рожевого диванчика, вона узялась за маленькі вішалочки, на яких файно висіли комплектики, сорочки, корсети та усілякі дрібнички. Вона розуміла, що показати їх буде нікому, але їй так кортіло подарувати, щось собі, і щоб це «щось» не було з магазинів продовольчих товарів. Її тіло – заслуговує гарну обгортку! Саме з такими думками, Емма і продовжила обирати білизну.
  
   Прийшовши додому, Емма одразу узялась за обід. Приготувавши собі курячі крильця, з підливою із шампіньйонів, вона накрила стіл на одну персону – тобто на себе. Знайшовши новорічну свічку, довкола якої були намальовані ялинки з вогниками, вона запалила її, і усміхнувшись сяйву – всілась за стіл біля вікна.
   Знову туман. Лише вчора був сніг, а сьогодні навіть сліду нема. Емма усміхнулась, подумавши про Карпати… про лапатий сніг… про камін, який на неї чекає у будиночку далеко звідси. Її чекає – Різдвяна казка.
   Як же довго вона чекала на подорож і от-от її мрія здійсниться, то чому ж зараз їй трішки сумно та страшно? Напевно тому, що вона не звикла щось робити для себе, втілювати свої бажання у життя, і взагалі вона розучилася отримувати насолоду від кожного дня. Все у її житті було якось у тихому руслі, закономірно і йшло за своєю чергою, а зараз… зараз її чекало щось незвідане, не за графіком… і вона трішки боялась нових подій, поворотів та рішень, які на неї чатували у недалекому майбутньому.
   Скільки вона себе пам’ятає, вона завжди вела записник. У ньому був розписаний кожен день: що вона має з’їсти, що купити, кому подзвонити і навіть секс був в розрахований день. От так вона жила останні п’ять років. Жила і не думала, що чогось бракує… але ж бракує. Їй бракує себе. Вона стала нудною, тридцятирічною панянкою, яка проживала життя за записником, а не жила на повну. Коли Емма запитала Мар’яна, чи він планує з нею пов’язати життя, – вона не очікувала тієї відповіді, яку отримала. Вона зрозуміла, що плила за течією… що не запитувавши його раніше – сама була винна, що так все далеко зайшло… на цілих п’ять років життя. Проте… вона точно знала, що тепер хоче і як повинно бути.
   Поїздка завтра. Серце кричить їхати, а розум який звик підкоряти серце, наказує схаменутись і відмовитись від затії. Думки, повна суміш. Плутанина у душі та у думках. Жінки дивні створіння – самі собі ускладнюють життя.