Олесь Ульяненко - Син тіні, Олесь Ульяненко

взяв у гарну рамочку і почепив на стіні. Як вже згадувалося, то мешкав він у кімнаті навпроти. Сухий кашель, матюччя. Ніяких розмов, ніяких скарг. Маленький обскубаний грифон з жилавою шиєю, обкрученою синіми набухлими венами. У вихідний день він ніколи не зачиняв дверей, а сидів у дверному отворі, весь у холодній тіні, купаючись у пилюці, що нею сонце бавилося крізь тріснуту шибку; він сидів спиною до нас, розкарячивши ноги, потім раптово зводився, знімав штани, наче не помічаючи здивованих поглядів вуличної шантрапи, що заздалегідь приходила подивитися на таку-от дивину. Дядьків «гімерой» плутали з сифілісом. Це було темою розкішних таємничих розмов, коли холодний зимовий вітер стугонів у шибках. Тож дядько демонстративно знімав штани, виставляючи свій зморшкуватий курячий зад, якось дивно присідав, подавшись наперед, згинаючись сам, відстовбурчуючи свої гострі коліна так, що сині яйця теліпалися між стегон, потім безпристрасно поволі засовував свого костирлявого пальця між половинок, у чорну діру ануса. Грифон тобі, канатоходець над проваллям часу і пороку. Потім він кректав, смачно сьорбаючи губами повітря, прокручуючи ліворуч і праворуч пальця. Так кілька разів. І говорив невідомо до кого: «Гімерой! От, падло, таки гімерой» — ці слова він повторював кілька десятків років, доки його не забрали до Полтавського централу за розтрату, і він повісився на шнурку від бандеролі, що вже передав до тюрми його небіж Блох. І всі мешканці, ось ці цікаві паскуди, що піддурювали вихідними своїх чоловіків, потроху підсипаючи до борщу щурячої отрути, і їхні чада збиралися біля дверей, початком хитро й боязко виставляючи писки, вертячи зіньками, а потім, давлячись, перлися і ледь не стромляли носа у поверхню білого унітаза, обляпаного блідими плямами крові. Вони задихалися від захвату, наче велетенські рибини, які не знають, що ось-ось потраплять під удари найпотужнішого гвинта. У них палали очі, ворушилися жовті від збудження язики, аж липка слина збігала на підборіддя. Пацанва просто верещала від захвату — маленькі нікчемні кровушники, що вродять не одне покоління вбивць за покликанням. Ну, у кожного свій хліб, а совість не кожному потрібна. Як індикові крила.

І дядько, байдужий до людської думки, поправляв штани, затим хазяйство, розвертав бліде до зеленавого обличчя і говорив з єхидним пафосом, смакуючи кожну фразу: «Шкода мені вас, ішаки, але хрєн з вами!» І навіть доктор Павловський, що частенько заходив на чарку до дядька Юхима Блоха, говорив великомудро, що ото в нього від вічних нервів, від невлаштованого життя: тут доктор завжди робив дуже розумну міну, бо вже був дуже п'яний, але напускав на обличчя такий вигляд, мовби таки щось розумів у поведінці дядька Юхима. Дядько взагалі мав крутий норов, але доктора слухав з превеликим задоволенням, навіть з хтивістю в жовтих очах. Ніщо так не дратувало дядька, як пси або обласна ревізійна комісія. Ще дядько не любив людей, так говорили. Але навряд чи це правда. Думаю, що чоловік жив за іншими законами, там, де глибока тінь ховає зморшки, печалі, добродійства, і тільки один Господь сподобить перед смертю його. Його навіть шкода, бо коли ми дивилися, як він самотньо мандрує під дощем, то нічого вже й говорити. А псів він не любив тільки з однієї причини: лікарі приписали йому вживати собаче м'ясо і лій. Дядько жер його тоннами, але нічого не допомагало. Він ригав тим салом, і місяцями від нього смерділо псятиною. Дядько весь час поривався перестріляти усіх псюг, що скавуліли, рвали шерсть за ґратчастим вольєром, але хитрому докторові вдавалося припинити це безчинство. Осоловілий від самогону, доктор знову натякав на холостяцьке життя, а дядько поривався дати йому в писок, бо його діймало одне: ревізії. Дядько важчав за столом, дивився на синій квадрат вікна і говорив, що треба знову робити революцію і його замучив «гімерой». Потім протирічив собі, випускаючи щось на кшталт: віслюче життя, йолоп завжди думає про революцію, а не про те, як зробити краще так чи по-інакшому.

Людині не варто чогось забороняти; тільки-но вона скуштує самої заборони, як тільки вона почує її смак, то її неодмінно потягне у ту невідомість, нехай там клацають велетенські ножі гільйотини. Ось доктор. Ця сволочуга практикувала на абортах, на тоді заборонених. За три роки його існування в нашому містечку ім'я Павловського обросло такими невиданими чутками, таємницею, що в порівнянні з ним Рокомбаль — недоносок і вишкрібок. Але вони чомусь сходилися, дядько Юхим і Павловський, хоча одне одного ненавиділи. Доктор з іншого світу, наче неіснуючий в уяві фантом, нікому не потрібний, враз набирає монументальності ката: люди полюбляють сцени. І тому, коли він робить вишкрібку Соньці Метлушенковій, то під його вікнами цілі юрмища цікавих. Маленькі падлюги, вони думали, що кров'ю повинні сходити тільки заради їхньої забави. їх виховала війна. Вони жили нею. їхні батьки пам'ятали війну, їхні діди жили війною. Війна і смерть стерли тендітні риси на їхніх обличчях. Вони мали аристократичний вигляд, але плебейська кров рабства давно текла спаленими венами. Людину перестала цікавити відповідальність, вона почала жити святом, йти шляхом найменшого опертя. І ми з Блохом через десять років бачили їх, ще молодих, але з витертими обличчями, наче нумізматичні монети, наче древні могильні плити. І ми не кращі.

Потім наступала середа. Середа завжди випадала сонячна. Цими днями дядько підходив до вольєра, де скавуліли, затим притихали рудогриві лайки. І тоді ж, з боку бойні, рипнувши у пустку чорними дверима, з'являвся Сабалов, татарин. Він мешкав на бойні, над самим урвищем, і нічого більшого не знав, як різати велику рогату скотину. Коли у нього запитували: а якби отак штриконути ножем людину, то Сабалов напускав гумову посмішку і, дебілкувато розтягуючи слова, нечленороздільно розказував, як би він розтяв яремну вену своєму недругові. Але це так, він чоловік миролюбний і полюбляє виварені яловичі хрящі. Доктор, ця недолугість, це ракло з водянистим промовистим поглядом вибалушеними в темінь пекла очима, з рожевим і випещеним жіночим обличчям, де лягла тінями манірність і загадковість, з порухами закоханого гамадрила, рухами, конче далекими від справжніх, що підтверджував оксамитним голосом; цей пєдріла, тонкий з виду знавець східних наук і філософій, такий неприступний, що несподівано застукай його на нічній вазі, то вас заб'є у пропасниці істерики, перемішаної з подивом: як цей ангелоподібний фантом потрапив голою сідничкою у купу людського лайна. Проте це ефемерне створіння, що поглинало конячі дози горілки, морфіну, промишляло на заборонених абортах, трахаючи на прийомах пацієнтів — здебільше п'ятнадцятилітніх дівчаток, підторговувало і нашому Сабалову трохи наркоти. Азія, Азія, Азія.