Олесь Ульяненко - Син тіні, Олесь Ульяненко

диму, свист кулі. Млівота сизого, голубоокого до жіночого, вавилонського ранку. І там буде Бокін, з перевернутим догори обличчям, що вишукує на небі сліди пророчеств святих, показуючи роздобрілим громадянам чорні дуплиння зубів. Мені б не хотілося оповідати побрехеньки, але неправда і правда такі різні, що в своїй багатоликості подібні одне на одне. Іноді неправда дозволяє безбідно збавляти цю упосліджену, затерту юдоль скорботи. Але вона існує в природі така, що іноді власним дітям радий перекусити горлянку. Це без усякого, — знаходиться кретин і наголошує, перетасовує картки і говорить: правда така ось, як оцет. І все. Тому мене завжди дивувала тупість. Або глупота. Кому як бажається, як хочеться, як дбається. Ідіотство — це як політ індика над білими парусиновими шезлонгами. Але в країні з чіткими жорстокими законами, благоволінням перед ними перш за все впадає в очі така особливість. А переважно вся людність — непрохідні тупаки.

Але про Блоха: вокзал котився у тиху бовтанку зимового сну. Мені вже доволі випадало збурлакувати, але навряд чи я б здивувався, аби зустрів на пероні Франкліна Рузвельта чи воскреслого Тамерлана. Але то був Блох. Він стояв, засунувши до кишень руки, широкі штани лопотіли на вітру, а він стояв, задерши голову, наче його заворожували чорні хмари, що розбивалися об купол вокзалу. З одягу, дорогого, але досить поношеного, я зробив для себе приємний висновок, що справи Блоха покотилися під укіс, і причиною тому, напевне, або його чергова авантюра, або намагання влаштувати державний переворот. Він з тих людей, що полишає грітися вдома всі дитячі й юнацькі ілюзії, але пам'ять його якимось дивним вибриком повертає до них, він підхоплює той вірус і йде далі в світ. Можливо, це його таємниця. Але ці дитячі ілюзії ніколи не вбивають. Ви несподівано відчуваєте, як ваша щелепа відвисає, коли з цього виходить щось матеріальне, як воно набирає форми, наче глина під руками гончара. Такі вони, нездійсненні мрії. Він, напевне, з тих людей, що колись вирішили, що сумних історій досить. Але це теж ілюзія. А зараз він стояв, похитуючись у галюциногенних випарах голоду, і риб'ячим поглядом зирив на сірий, потухлий купол залізничного вокзалу, що нагадував тріснуту дитячу чашку. Мені хотілося покликати Блоха, але щось застрягло у мене в горлянці, наче світ дійсно набрав дивних форм, наче хто мені вперше у житті показав, яке воно, оте життя, є насправжки. Нікуди ви не дінетеся, нікуди не пожалієтеся: віч-на-віч з власною смертю. Того дня ми таки зустрілися. Брудний і подертий одяг Блоха привернув до себе увагу, і дільничний міліціонер підійшов до наших чергових. Савеліч підійшов початком до наших сутенерів — товстозадих, смердючих і ледачих кремезних чеченців з червоними від кокаїну ніздрями, слинючими семітськими губами. Селюки. Вони, як купа гайвороння, залементували і відмовилися навіть говорити про Блоха. Одні божилися і клялися, що його дійсно не знали, але навряд чи це було правдою, бо більшість з них працювали досить довго у підпільному борделі Блоха. Інші, щоправда, допомагали їм добиватися в неймовірно короткі строки державної субсидії. Ці коротконогі субчики, з кучерявеньким волоссячком на скронях, руденькі, як пацючки, вчорашні піонервожаті, комсомольські ватажки, яким доля підкинула фарт, і вони з нікчемних підстилок, вічних посміховиськ перевтілились одного гожого дня в директорів великих заводів, з котрих він збивав данину, але людину ти не переробиш. Тільки, можливо, геній може впоратися з тисячами дрібних і різних справ. Ці маленькі, налиті спермою і смальцем скнари розтринькували державні гроші, як власні, будуючи своїм невірним жінкам, своїм коханкам п'ятиповерхові вілли, розливаючи моря шампану, привезеного тільки-но з самого Парижа. Вони розмінювалися на такі дрібниці, що справжньому діловому чоловікові виходило лишень німіти з подиву і сорому. Але вони, аж до відсидки, аж до смерті, намагалися вдавати з себе велетенських воротил. І цим користався Блох, маючи неймовірні знайомства у всіляких міністерствах. Він годинами простоював у чергах, він роками підколупувався під кожного чоловіка, ночами вивчаючи його психологію, режим дня, звички, аж до недолугого гороскопа. І в один рік він поклав на свій швейцарський рахунок скромну суму, перевівши її через фонд якогось там Головіна чи Головка. Він обходив закон із законного боку, уникаючи страшенних податків, що ними держава у корені знищувала бізнес. Але це в майбутньому.

Проте полишмо це на якийсь час. Чеченці мої відмовилися від Блоха з невідомих причин: він був гарним хазяїном, завжди відрізнявся порядністю у тому, що стосувалося грошей, жінок і горілки. Цьому він навчився у дядька, що все життя пропрацював у торговельній мережі, проходив у одній сорочці двадцять років, вітався виключно з Арнольдою Бухгельдівною, продавщицею і німкенею. З нею ніхто не вітався, бо вона фашистка і зрадниця. Дядько Юхим після ранкового моціону робив велетенський гак — проходив стару занедбану ливарню з чорними виваленими вікнами, потім його виносило на широчезну вулицю, просто під липи, що слинили добру половину літа прямо людям на плечі. Він ішов і ні з ким не вітався. А день його, найчарівніший день, починався кожної середи, коли дядько готував собачатину для хворих своїх легень. Туберкульоз. Від цієї хвороби він іноді навіснів щодо жіночої статі, але так, загалом, тримав себе в руках. Ми мешкали в одному будинку, подібному до барака для військовополонених або довгої свиноферми. Дядько жив окремо, там, де колись була комірчина крамаря. Крамаря розстріляли німці за сховане золото. Крамар біг вулицею з велетенським лантухом, напханим червінцями. А потім його побачили, всього заюшеного, з тим-таки лантухом: він притискав гроші до грудей, а кров рвалася з голови короткими фонтанчиками. Він ще був живим, але чомусь ніхто не захотів йому допомагати. Тож дядько мешкав у крихітній комірчині з одним вікном майже під самою стелею.

Дядько хворів ще й на «гімерой». Назву цієї загадкової хвороби повторювало ледь не два квартали — донизу і догори. Дядько людина набожна, але балачок про душу, про потойбічні світи, про ще якісь там апокаліптичні явища він ніколи не любив. Він був, напевне, тією людиною, яка вірила точно у титли закону, або просто до нього не пристала ота вся гівняна віра нашого народу в забобони. Дядько вірив у своє діло. Він не говорив і такого, а видавалося, просто жив, заклопотаний своїм «гімероєм» і сухотами. Кажуть, він страшенно не любив речей, а особливо коли перебирався з місця на місце, де бував і де йому доводилося жити. Єдиний предмет його захоплення і поваги — це витяги з Карного кодексу України, що він засклив,