Олесь Ульяненко - Син тіні, Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко (справжнє ім'я Олександр Ульянов, 1962–2010) — найрадикальніший і найжорсткіший, скандальний і непередбачуваний український письменник, автор понад 20 романів У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки «Сталінка Дофін Сатани», «Жінка його мри», «Квіти Содому», трилогія «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима»
У романі «Син тіні» (2001) розповідається про тіньовий бік бізнесу «Куди б ти не перевів погляд, — пише Олесь Ульяненко, — ти можеш, не маючи совісті, а маючи меткий практичний розум, уміння рахувати, використовуючи психологію ι вдачу крадія, вийти, як не крути, в люди» Саме так і жив головний герой цього твору — вбивав, зраджував, отруював атмосферу навколо себе і кайфував від власної безкарності Але дечого він не врахував — що над нами є Бог, чиї жорна мелють помалу, зате певно.

Олесь Ульяненко

Син тіні

1.14. Я бачив усе, що діється під сонцем, і що ж?

Усе марнота й гонитва за вітром.

15. Криве не може стати прямим.

І того, що бракує, не можна полічити.

Екклезіаст

Мисаку Олександру, світлої пам'яті

Частина перша

Дядько

Завжди добре розводитися балачками у свята, коли вигасають сни, а все бовтається у густій мелясі оманливого щастя. Ніякої турботи, ніякого клопоту, якщо сам не накличеш собі на голову. Навіть віддалено згадуючи той день, не можу прийти до пам'яті. Як і більшості людей, що прожили довге життя тут, на цій землі, мені не доходить, що ця скорбна печаль і юдоль і є їхнім життям. Кажуть, що наша батьківщина велично красива з висоти пташиного польоту; тоді я готовий на неї дивитися згори цілу вічність, тільки дивитися! Тому, видно, лише в такі дні трапляється щось подібне, що перевертає ваше життя, як пожолоблену жерстяну посудину. Видно, тому Блох з'явився, наче привид, на залізничному пероні саме тоді, в сизі, прокурені й пропиті украй свята. Відтоді минуло двадцять літ. Але всі, до останнього бомжа і каліки, що збивалися за бульйонним кип'ятком під місією Червоного Хреста, пам'ятають той день. Так пам'ятають рівноапостольних. Можливо, я перебільшую, але коли когось любиш або ненавидиш, то завжди витримуєш його у пам'яті, й він стає, набираючи цінності, наче гірке давнє вино. А тоді, двадцять років тому, всі до одного на пероні, мов ужалені, попіднімали голови. Проститутки позіхнули протяжно і тихо, а коти-сутенери, що бездіяльно вешталися, замітаючи холошами перон, навіть присвиснули і провели Блоха довгими поглядами. Пустими поглядами, наче пилюка, гнана серпневим вітром. А Блох стояв, похитуючись від голоду, із задубілим до зеленого обличчям, облизуючи кінчики губів, що порепалися і зараз нагадували місиво. Якраз пробило четверту годину. Саван сну і відпочинку для святкуючих. Рівно о четвертій вдарив електронний годинник, вирвавшись даремно з утроби привокзальної пустки. І зараз, перекинувшись пам'яттю в той час, я спокійно, з відчуженістю, говорю: біда рухає правду, і цьому немає ради.

Тому з віком вчишся поціновувати рештки життя. Інший час, той відрізок, слугує для цього короткого, маленького, нікчемного копіювання з райських кущів, якщо вони існують у природі Бога взагалі. Найстрашніше: чим більше ти віриш, тим менше ти знаєш, тим більше тебе опосідають чорні думки, які заважають насолоджуватися рештками життя. За плечима у тебе, позаду, м'ясорубка. Але того дня було світло празника, а я нипав пероном, сподіваючись прихопити роботу полегше. Людина так і нишпорить життям, аби від нього відкрутитися. Це легше, ніж кривавим потом здобувати свій насущник. А тому смерть ніколи нікого не тішить, але є тим сурогатом, що підсилює смак життя. Життєвий дороговказівник. Якщо ляку перед смертю не існує, то саме життя полишене сенсу.

Говорю майже відверто: з таким от успіхом можна пролежати лежнем за вивченням всіляких святців та спостерігати, як розносить пилюку на сонці. І тому в мене упало серце, коли я побачив Блоха. Так радіють і лякаються старі рецидивісти-грабіжники, коли бачать свого ватага. Я тоді був надто молодим, щоб відрізнити, де любов, де ненависть, де похіть, а де сама матінка клишонога смерть, хоча останню ти розрізняєш у найприкрішу мить. Така вона, таємниця буття.

А того дня Блох стояв, як людина, готова прийняти все: кулю в обличчя, тюремні кайдани. Він стовбичив під прицілами цікавих і злих очей: злидні нікого не тішать, не роблять кращими і розумнішими. Він стояв, а сонце валило оберемки світла: дахи почервоніли, а в кімнатних дзеркалах воно билося і лягало лагідно, наче жінка у теплу постіль. Сплять передчасно постарілі повійки, поклавши зморщені, наче печені яблука, обличчя на руки котів. У кожного свій олімп і своє падіння згори. Тому я не дуже дивуюся, що Блох подався саме сюди. Він тоді потребував допомоги якнайбільше, але сам не думав нікому допомагати. Людожерство, життєве людожерство.

І він стояв, трохи опецькуватий, з лантухом, у засмальцьованому костюмі, блукаючи голодними, але з голками розуму в зіницях, очима, навіть не сподіваючися на смерть, а напевне знаючи, що переможе. Він тоді вірив так, як вірити почав наприкінці, але навряд чи те правда. Більшість з його особистого життя — домисел, хоча і правдоподібний. Але що з'єднає нас, що розведе: поїзд рухався за поїздом у солодкій бовтанці свята; і цього не зупинити, як не перегородити назавжди долю, — вагони викрешували іскри, синє полум'я, розтираючи чавунними колесами крем'яхи. На якусь мить Блох пропав у широкій смузі світла. Видавалося, що він пощез, він помер, зник назавжди, розчавлений металевими колесами, задутий і розвіяний вітром, і що потік людського марнославства, марноти припинився, і час зупинився на залитому сукровицею світла пероні. Але все тільки починалось.

Того сизого дня, як і пам'ятного для мене дня на узбережжі Прибалтики, я вийшов зі своєї старої квартири на Жулянах. Доля має таку властивість, вона не рухлива, а летить розпеченим клинком вам прямо у серце: можу сказати одне — я дивний чоловік; можливо, хтось вважає мене шизом, бо я намагаюся поєднати в собі розуміння добра і зла. І того дня я першим угледів налите кров'ю і сивухою обличчя сторожа Бокіна. Він колишній сторож, але нікому й у голову не прийде, що цього ідіота, цього невштивого кретина розшукує Інтерпол. Він дрібний курдський шахрай, який не захотів воювати за незалежність. Він заядлий педофіл і часто онанірує під вікнами бані заводу «Большевик», навіть досягнувши неабиякого статусу у вищих колах. Ми зустрілися поглядами через багато років, плентаючи втомлено вимоклою від дощу трасою по курсу двадцять другого тролейбуса. Тішило слух вуркотіння літаків. Мені подумалося, що ми живемо у країні чудес: плюнь — і все збудеться, і невідомо чому робиться гидко. Нудить і хочеться виблювати комусь на голову. Але не можна — дві вищі освіти. А ще — я кілер.

Тому, коли людина проживає довгі роки у вигнанні й самотності — вона завжди підозріла. Не інакше це склалось і в Блоха. Коли я рівно двадцять років тому зустрів його на залізничному вокзалі, мене наче по очах уперіщило: невідомість, таємниця цього чоловіка, його фізіономія були настільки недоречні в цьому світові, але наскільки він вмальовувався в навколишній світок, з сірим водянкуватим куполом вокзалу, з купами обідраних безпритульних, що сороками визирали з вікон. Мені ще невідомо було, що нас відділяє бетоноване кільце Севастопольської площі, високе сонце, запах порохового