Олесь Ульяненко - Син тіні, Олесь Ульяненко

Скільки вовка не годуй, один біс, у ліс дивиться. Мені б хотілося бути безпристрасним до обох, але чим я вирізняюся у світі? Тож цей тип з ангелоподібною зовнішністю, з тихими й солодкими розмовами, що викладав у медичному технікумі філософію, естетику, гігієну, що носив у кишеньці набір для педикюру і був взірцем чистоти, несподівано для міста зґвалтував дванадцятирічного хлопчика, небожа нашого Сабалова, а останній на допиті підтвердив, тупо засвідчивши, що хлопчика він, Гришка Сабалов, продав за калим доктору І цей світоч, ця загадка купила у Юхима Блоха німецьку трофейну гранату і підірвала під собою, з диким вереском тягаючи сонячним днем кілька метрів гарячих і смердючих тельбухів. Міліцейський наряд, що тільки-но приспів, спостерігав з превеликою цікавістю, як він конає, покурював, перемовлявся. Хтось оповів, що вони навіть встигли розказати кілька бородатих анекдотів.

Але все ж таки: історія існує для того, щоб люди брехали одне одному ще більше, перебріхували історії. Гришка Сабалов ще цього нічого не знав, як і ми, пацанва, причаївшись за великим зеленим парканом.

Гришка Сабалов заходив якось з двору: він довго вагався, наче боявся переступити невидиму грань, поволі занурюючись у невідомий світ запахів, людей; через хвилину тяжка тінь злітала з його плаского круглого обличчя, щось подібне до посмішки падало на губи, він відчував, напевне, таки відчував внутрішню силу, тому так довго розкурював прогірклий сирий «Казбек», ганяючи дудку між поламаними чорними пеньками зубів, випихаючи з нутра вчорашню сивуху. Він підставляв останньому осінньому теплу пласке своє обличчя.

І коли у його рисах проступає несусвітня тупість, що вмощується на ваших очах у кожну виїмку, то світу відкривається безпристрасність ідіота, повного незрозумілої дикої хтивості. І у святі Гришка не годиться, тому що Гришка жив не як святий, а не тому, що він ідіот. Халіф на годину. Пізніше нам з Блохом доведеться бачити такі обличчя нуворишів, нових парламентарів, нових багатіїв. Нічого у світі не можна заборонити; це однаково, що зупинити вітер.

Дядько тією годиною сидів на ослоні, умліваючи від сонця, від радості осені, але очі ворушилися, як дві живих п'явки: він душив на ногах фурункули, спустивши штани зеленого «хебе». Після кожного вичавленого фурункула він облизував губи і дивився у протилежний напрямок, у протилежний бік, навіть здавалося, що він взагалі забув про притихлих вгодованих рудих псюг, про Гришку з роззявленим заслиненим ротом. Потім у повітрі щось ворушилося, завмирало, і ми бачили, що Сабалов тепер дужий, міцний і його не перемогти, а обличчя у дядька якесь нещасне, навіть зле. Сабалов брав до рук зашморга. Він розтягував мотузку, голосно бренькав нею, підхихикував. Псюги, розімлілі від жратви, втихали. Сабалов зупинявся, упиваючись тишею. Зараз Сабалов красивий мужик. У нього сухий тріск в очах. Він теж частина цієї легенди, що люди витворили життям. У нього розкішна чуприна, намащена милом. А дядько якось дивно і безпорадно сидить на порозі, світить впалими грудьми. Пацанва метушиться за акаційками, торохкотить гілляччям об паркан. Дядько смикає цигарку за цигаркою. Зараз добре видно його фіолетові квацьки неживих очей, готових налитися люттю, ненавистю, чим завгодно, але не любов'ю. Він думав, напевне, про роботу або про життя, що його відбирає у нього поволі, але впевнено хвороба. Ще він думає про жінку сторожа Прокопенка. Прокопенко ходить сторожувати до каналу, де склад, там днями і сидить, п'є гірку тиждень, а потім лупцює дружину. У нього гарна, писана, але блядь, дружина, тому його, видно, і тримає на роботі дядько, бо робітник з Прокопенка ніякий, а жінка у нього як мальована. Це навіть через багато років зрозуміло. Війна завжди підкидає фарту. Сабалов потягує дудку казбечини. Дощ прогуготів зранку. Туман стоїть дворами, падає м'яким крилом аж до Берегової. Зараз я вже бачу очі Блоха. Дві чарівні картинки. Сабалов піднімає руку з мотузкою високо, проти горлянки, проти очей, відчиняє ногою двері, а сучки підтискають хвости, розбрідаються кутками, скалячи ікла. Народу, тобто пацанви, прибуває. У школі, через старий сквер, закінчилися полудневі заняття. Б'є бронзовий дзвоник, злітає чорне гайвороння. Я знаю, що дзвоником б'є косоока Люська. Вона косоока, руденька, але доладна. Волосся у неї гарне, воно розсипається на сонці шовком. А Сабалов ухопив цупкими пальцями за загривок руденьку сучку, що ганчіркою повисла у повітрі, заскавуліла протяжно на кілька дворів, забила у повітрі лапами, і руде, шовковистими воланами волосся Люськи нагадувало йому обгиджену шерстку псюги. Напевне, тому Блох ніколи не любив рудих жінок. І тоді я спостерігав, як він з диким жахом дивився на людину, що перебувала в тіні й світлі, в тіні й світлі. А затим ось Сабалов, промовляючи, надуваючи губи, з шумом випускаючи повітря, облизує пучку великого пальця, з гучними приахкуваннями, на кшталт вірменського «ах-вай», чіпляє на сука старезної, відполірованої роками мотуззям гілляки груші-дички псюгу, в какашках, шерсть якої обліплена пласкими глистами; він їх принципово не забивав: забобонний страх перед кров'ю чи поганське поклоніння в далеких віках перед жертвоприношенням диким азіатським богам? Розуму в його вузьколобій, з важкими щелепами, мов із слонової кістки, голові вистачало на прогулянки від розваленого ковбасного цеху і на гостину до дядька Блоха. І день у день, з року в рік, крокуючи топтаною стежкою, Сабалов усвідомлював авторитет персони, а тому губи від злості, втіхи, себелюбства у нього синіли. Але Авторитет. Раб потомків Тамерлана. Камергери при дворі царя теж мали графські титули: це не заважало їм носити лакейські генеральські лівреї. Тому Сабалов, з усього, вважав себе кращим за бидло, що населяло наше містечко; півмісяцем повні губи, а як вішав, то тішився по-дитячому. Отакий герой і покидьок.

Жінок він панічно боявся. Боявся, певне, з тієї причини, що китайця, який підторговував морфієм і гашишем, різнокольоровими ліхтариками: синіми, зеленими, червоними, — знайшли мертвим. Хтось розламав йому голову — кажуть — і засадив у лоба цвях з картонною табличкою: «Геть жовтопиких! Геть від наших жінок! У Тайвані могло бути гірше!» У китайця водилися неабиякі гроші, і всі жінки містечка — хто в думках, хто як — горіли бажанням заскочити до нього в ліжко. А перед Сабаловим жінки тремтіли — вони визирали з вікон своїх помешкань млосними і повними відчаю поглядами недолюблених. Сабалов, у свою чергу, коли шпацірував до помешкання Блохів, відчував спиною їхні хтиві погляди. Сабалов боявся помсти. І була ще у містечку Нонка, начальниця клубу, яка давала тільки начальству: прокурору, начальнику міліції, а на найгірший кінець — аптекарю. Інколи Нонка нікому не давала. Така собі місцева Бріджит Бардо,