Мирний - Лихі люди, Мирний

- Уже, ма­мо, - од­ка­зав хлоп­чик, по­ка­зу­ючи два ряд­ки своїх дрібних білих зубків.

Мати увійшла в ха­ту, підійшла до кро­ваті і поцілу­ва­ла ди­ти­ну. Хлоп­чик об­вив ма­те­ри­ну шию ру­ка­ми, пригорну­вся своїм га­ря­чим ли­ченьком до її за­су­ше­но­го ви­ду…

"Що за ди­во? - по­ду­мав Пет­ро Фе­до­ро­вич: - і ли­це ма­тері і ли­це ди­ти­ни такі знай­омі… Це ж я! це ж ма­ти моя!" - тро­хи не скрик­нув він і ще дуж­че впив­ся очи­ма в при­чу­ду.

- Годі, годі, Пет­ру­сю. Бу­де ба­ви­тись. Ну, я те­бе одяг­ну. Батько вже дав­но до­жи­дається те­бе.

- Папочка по­ве­де ме­не у шко­лу? - усміха­ючись, за­пи­тав хлоп­чик.

- Поведе, Пет­ру­сю. - І ма­ти по­ча­ла гла­ди­ти йо­го голо­воньку.

- А там у школі є учи­тель; учи­ти бу­де?

- Буде, моя ди­ти­но, аби вчив­ся.

Хлопчик за­ду­мав­ся; ру­че­ня­та йо­го упа­ли на коліна.

- Я бу­ду учи­тись, ма­мо. Та вив­чусь, ве­ли­кий бу­ду, а па­па віддасть ме­не на служ­бу… Я бу­ду хо­ди­ти ра­зом з па­пою, йо­му по­ма­га­ти.- І оче­ня­та йо­го заб­ли­ща­ли.

- Будеш, ди­ти­но, бу­деш, мій го­лу­бе. Тільки вчи­ся, мій си­ну; не так, як По­пен­ко, що по го­ро­ду со­бак га­няє.

Дитина зно­ву за­ду­ма­ла­ся. Пе­ред йо­го очи­ма ви­раз­но ви­ступив По­пен­ко, - су­хий, дов­гоб­ра­зий, з жов­ти­ми пля­ма­ми на ви­ду, що бо­сий га­няє по го­ро­ду. Батько-ма­ти пош­лють йо­го у шко­лу, а він за книж­ки, - по­хо­ває їх на то­ку у сто­гах, а сам пішов блу­ка­ти по ву­ли­цях.

- Ні, я не бу­ду так ро­би­ти, ма­мо… Я бу­ду вчи­ти­ся.

- Я знаю, ти в ме­не слух­ня­на ди­ти­на. Пос­лу­хаєш ме­не, - бу­деш учи­ти­ся.

- Буду, бу­ду! Мені, ма­мо, по­шиє па­па жу­па­нок з чер­во­ним коміром; я одяг­ну­ся, візьму книж­ки під ру­ку - і - гай­да у шко­лу! По­пен­ко бу­де ме­не кли­ка­ти до се­бе, я не піду за ним, а пря­мо у шко­лу. Там бу­ду ти­хо сидіти, учи­те­ля бу­ду слу­ха­ти.

- Добре, доб­ре, Пет­ру­сю. Ти в ме­не ро­зум­ний хлоп­чик, ти моя ди­ти­на! - І ма­ти при­па­ла до чер­во­ненько­го ли­ченька хлоп­ця, цілу­ва­ла у повні щічки, у блис­кучі очиці.

- Ну, годі ж тобі ле­жа­ти. Годі. Ус­та­вай, бу­де­мо удя­га­ти­ся.

За ма­терньою поміччю хлоп­чик не за­ба­рив­ся уми­ти­ся, приб­ра­ти­ся; па­ху­чою мас­тю по­мас­ти­ла ма­ти йо­го голо­воньку, при­че­са­ла. Па­хощі роз­нес­ли­ся по хаті, і хлоп­чик ба­вив­ся ни­ми, ню­хав.

- А-ах! пах­не!- мо­вив він, при­щу­рю­ючи очиці, - усю шко­лу за­па­хаю! Ма­ти усміхну­ла­ся.

- Запахаєш, си­ну…

- Буде вже вам че­пу­ри­ти­ся! - пробіг гус­тий го­лос по хаті.

І ма­ти, і хлоп­чик обер­ну­ли­ся. У две­рях сто­яв ни­зенький, на­топ­ту­ва­ний чо­ловік, з ли­си­ною на го­лові, з круг­лим, глад­ко ви­го­ле­ним ли­цем, - ска­зав би жіно­чим, ко­ли б довгі бро­ви так не на­су­пи­ли­ся над йо­го за­па­ли­ми очи­ма.

- Понюхайте, па­по, як у ме­не го­ло­вонька пах­не!- мо­вив, усміха­ючись, хлоп­чик, підбіг до батька і зад­рав до йо­го свою го­ло­воньку.

Батько взяв си­на за ру­ку, на­хи­лив­ся, по­ню­хав.

- Фу-у-у! аж у ніс б'є! Хто ж це те­бе так на­яло­зив?

Свіжим ди­тя­чим лич­ком усміхнув­ся хлоп­чик і по­ка­зав очи­ма на матір.

- Мама! А що?

- Балує те­бе ма­ти, ба­лує! - гла­дя­чи ру­кою по го­лові, ка­зав батько.

- Ні, ма­ма ме­не не ба­лує; во­на ме­не лю­бить, і я її люб­лю. І бу­ду я, па­по, учи­тись; вив­чу­ся, ви­рос­ту ве­ли­кий, на служ­бу пос­туп­лю… Ви і ма­ма бу­де­те старі, а я - мо­ло­дий, здо­ро­вий; бу­ду гро­шей за­роб­ля­ти, вас го­ду­ва­ти!

- О-о! ти в ме­не ста­рий! - сміючись, од­ка­зав батько.

- Ні, я, па­по, не ста­рий; а бу­ду ко­лись ста­рий.

- Ну, доб­ре ж, доб­ре. Ходімо ж чаю пи­ти та і в шко­лу пі­демо.

Батько узяв хлоп­чи­ка за ру­ку і став ви­во­ди­ти з ха­ти. Хлоп­чик по­вер­нув го­ло­ву до ма­тері, кли­кав її за со­бою очи­ма.

- Мамо, ма­мо! ідіть за на­ми! - крик­нув він, виг­ля­нув­ши з-за две­рей.

- Ідіть, ідіть… я за­раз.

Батько з си­ном скри­ли­ся. Зос­та­ла­ся са­ма ма­ти й по­ча­ла пе­рес­ти­ла­ти ма­леньку постілоньку: пе­ре­би­ла по­душ­ку, зас­ла­ла прос­ти­нею, пок­ри­ла ко­цем, по­ло­жи­ла дві го­ловні по­ду­шеч­ки звер­ху й нап­ря­ми­ла­ся з ха­ти. Во­на прой­шла ку­хнею, де ку­хо­вар­ка кри­ши­ла зілля на стра­ву, і од­чи­ни­ла другі двері, що ве­ли у сто­ло­ву.

Там за сто­лом сиділи вже батько з си­ном. Пе­ред кож­ним сто­яло по ста­ка­ну чаю. Батько пот­ро­ху сьорбав; а син, ма­ха­ючи попід сто­лом но­га­ми, ко­ло­тив у ста­кані ло­жеч­кою. Се­ред сто­лу, на мідя­но­му підносі, сто­яв блис­ку­чий са­мо­вар і му­ги­кав сти­ха якусь жур­ли­ву пісеньку. Сум­но у хаті роз­давалася та пісня.

- Чому ти не п'єш чаю? - спи­тав батько си­на.

- Гарячий, - відка­зав той і звів очі на двері. Як­раз во­ни відхи­ли­ли­ся - і хлоп­чик по­ба­чив доб­ре знай­оме йо­му ли­це ма­тері; очі йо­го заг­ра­ли, заіскри­ли радістю.

- Ось і ма­ма йдуть! - ра­до про­мо­вив він. З при­хо­дом її все зра­зу по­ве­селіло: і ха­та мов про­яс­ни­ла­ся, на­че всту­пи­ло в неї сон­це, і са­мо­вар дуж­че заб­ли­щав, пе­ре­во­дя­чи своє жу­рливе му­ги­кан­ня на дрібну ве­се­лу пісеньку з пе­ре­бо­ями. Ма­ти зра­зу вга­да­ла, чо­го си­нові тре­ба: сіла ко­ло йо­го на стулі і на­ли­ла чаю з ста­ка­ну у блюд­це. Син узяв шма­ток хліба і по­чав пи­ти чай. Швид­ко йо­го й по­пи­ли. Батько узя­вся за кар­туз.

- Збирайся, си­ну, ходімо.

Хлопчик шви­денько ско­чив з сту­ла, по­дя­ку­вав батькові-ма­тері за чай і побіг в свою ха­ту. Швид­ко побіг, швид­ко і вер­нув­ся з кар­ту­зом у ру­ках.

- Прощайте, ма­мо, - підбіга­ючи до ма­тері, мовив він своїм дзвінким го­ло­сом, у кот­ро­му по­чу­ва­ла­ся ди­тя­ча радість і ра­зом ти­хая ту­га.

Син при­пав до ма­терньої ру­ки, а ма­ти - до си­но­вої голо­ви. Потім він міцно об­хо­пив її шию ру­ка­ми і згаря­ча поці­лував у за­па­лу що­ку.

- Я бу­ду вчи­ти­ся, ма­мо, - ти­хо про­шеп­тав, одс­кочив від ма­тері, підбіг до батька, ухо­пив йо­го за ру­ку - і ра­зом з ним вий­шов з ха­ти…

Тінь - не тінь, щось тем­не, невідо­ме зак­ри­ло рідне дво­ри­ще пе­ред очи­ма!.. Жов­та пля­ма зат­ремтіла, по­темніла. По неп­ривітній хаті роз­лив­ся ро­же­вий світ; сірі стіни за­горіли­ся, двері за­жовтіли. Ма­на, на­че ле­генька тінь, тремтіла, тіка­ла, по­ти, як дим, не зник­ла. Пет­ро Фе­дорович по­вер­нув го­ло­ву.

У не­ве­лич­ке надвірне віко­неч­ко заг­ля­дав світ ро­же­вим пог­ля­дом. Крізь йо­го шиб­ки, че­рез залізні шта­би, лив­ся він дов­гою стя­гою, розсіва­ючись по стінах, по две­рях, по долівці. У Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча заріза­ло у очах, мов хто у їх піску на­си­пав. Він од­вер­нув го­ло­ву до стіни - і за­ду­мав­ся.

"І на­що сей світ роз­бив до­ро­гу мою ма­ну? Де во­на діла­ся, ку­ди втек­ла?" Шко­да йо­му ста­ло то­го давнього, на котром­у він сер­цем од­по­чи­вав; шко­да ста­ло ди­тя­чих літ, що в та­кій любій та милій спо­минці вис­ту­пи­ли те­пе­реньки пе­ред ним… "Чо­му я довіку, довіку не зос­тав­ся тим ма­лим хлоп­чи­ком, тією не­ве­лич­кою ди­ти­ною, кот­ру так пес­ти­ли ма­те­рині ру­ки і дог­ля­дав її доб­рий пог­ляд? Те­пер