Мирний - Лихі люди, Мирний

інша до­ля - хо­лод­на і хму­ра, зас­ту­пи­ла матір; своїми хо­лод­ни­ми ру­ка­ми об­гор­тає мою шию… Труд­но мені ди­ха­ти од її обіймів. Своїм тем­ним і злим пог­ля­дом заг­ля­дає у вічі - і стиг­не, хо­ло­не кров у моєму серці!.. Діло, до­ро­ге моє діло, зра­зу пе­рер­ва­ло­ся; чужі, во­рожі ру­ки пе­рер­ва­ли йо­го! Жаль гост­рим но­жем кра­яв йо­му сер­це, на сухі очі набігли сльози.

Коло две­рей стук­нув за­сов - і зля­кав Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча. Він мерщій схо­пив­ся і бо­яз­ко гля­нув на двері. Во­ни розчи­нилися, мов рот лю­то­го звіра, і в темній-прорісі заметуши­лася пос­тать чо­ловіча. Не­за­ба­ром ста­рий кри­во­но­гий сто­рож ус­ту­пив у ха­ту, не­су­чи пе­ред со­бою стілець.

- Устали, ва­ше бла­го­родіє? - скрик­нув він глу­хим голо­сом і зно­ву зля­кав Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча.

Він мов­чав. "Бла­го­родіє! бла­го­родіє!" - дзво­ни­ло в ухах у йо­го і тоді, ко­ли сто­рож пішов, і ко­ли зно­ву вер­нув­ся, несу­чи мис­ку і глек во­ди.

- Умиватися бу­де­мо, ва­ше бла­го­родіє! - зно­ву гук­нув сто­рож, ба­жа­ючи, вид­но, по­чу­ти, як ба­ла­кає "йо­го бла­го­родіє", "йо­го бла­го­родіє" не за­ба­ла­ка­ло, во­но, прав­да, пор­ва­лось ска­за­ти щось, та язик прис­тав у роті, не по­вер­тав­ся, - очі тілько бо­жевільне упи­ли­ся в сто­ро­жа. Сто­рож пос­то­яв і, не до­бив­шись сло­ва від "йо­го бла­го­родія", вий­шов, зачи­няючи двері за со­бою.

"Благородіє! бла­го­родіє" - стри­ба­ло пе­ред очи­ма і гу­ло в го­лові Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча. "Бла­го­родіє! бла­го­родіє!" - ви­мов­ля­ли стіни, двері, поміст, сте­ля. Ус­та йо­го скри­ви­ли­ся; в очах заг­рав бо­жевільний регіт. "От тобі і рівноп­равність! - по­ду­мав він, мах­нув­ши ру­кою.- Умий­мо­ся кра­ще".

Петро Фе­до­ро­вич ус­тав; кров уда­ри­ла в го­ло­ву, по­темніло в очах. Нет­вер­дою сту­пою доб­рав­ся він до мис­ки, на­лив в неї во­ди і по­чав хлю­пос­та­ти­ся, при­мо­чу­ючи най­більше го­ло­ву. Чим дов­ше він її мо­чив, тим більше во­на роз­го­ря­ла­ся; ли­це по­чер­воніло; на вис­ках на­ли­ли­ся жи­ли кров'ю, наб­ряк­ли; у го­лові - на­че горіло що, аж пек­ло йо­му в очі, мов хто піском за­си­пав їх - різа­ло; об­лич­чя - па­ру­ва­ло.

Довго він хлю­пос­тав­ся, дов­го мо­чив го­ло­ву - не помага­ло­. Ось він ще раз ли­нув во­ди на го­ло­ву, підвівся, узяв ру­шник і по­чав ути­ра­ти­ся. Су­хе тіло йо­го ще дуж­че розгоря­лося; очі зас­ти­ла­ло за­во­ло­кою; у вис­ках - сіпа­ло й у гру­дях - боліло-хрипіло. Без­сон­на ніч да­ва­ла се­бе по­чу­ва­ти: не ті­льки гру­ди, ру­ки, но­ги, го­ло­ва боліли, мов хто здав­лю­вав їх у ле­ща­тах. йо­му ро­би­ло­ся нуд­но. Важ­ко ди­шу­чи, нет­вер­до сту­па­ючи, прой­шов­ся він по хаті раз, уд­ру­ге. Го­ло­ва упа­ла на гру­ди; ру­ки об­вис­ли, мов не йо­го ру­ки, а при­ставлені; він їх не міг підня­ти уго­ру. Доп­лу­тав­ши до пос­телі, він ліг. Очі від уто­ми зак­ри­ли­ся, рот розк­рив­ся; гаря­ча з йо­го ви­хо­ди­ла па­ра. Стіни, сте­ля, долівка зак­ру­ти­ли­ся, за­хо­ди­ли хо­до­ром, мов хто навсп­равж­ки крутіїв їх пе­ред йо­го зак­ри­ти­ми очи­ма. А це зра­зу - все ста­ло, пок­ри­ло­ся тем­но­тою; за­бут­тя на­су­ну­ло; труд­ний сон наліг.

Не на­дов­го він упо­коївся. Му­че­на го­ло­ва ро­би­ла своє; му­чені дум­ки й у сні йо­го не по­ки­да­ли: страш­ни­ми причу­дами во­ни тряс­ли йо­го ду­шу. Оче­ви­дяч­ки дня зли­ва­ли­ся з сон­ни­ми ма­ра­ми ночі - і ля­ка­ли йо­го. Сто­рож, не­су­чи сні­дання, стук­нув две­ри­ма: - йо­му зда­ло­ся щось страш­не, тем­не, без об­ра­за, без об­лич­чя, звідкільсь ус­та­ва­ло, рос­ло, все ла­ма­ло по своєму шля­ху і нас­ту­па­ло на йо­го. Він кину­вся, ус­тав, по­во­дя­чи три­вож­но очи­ма по хаті. Сто­рож здав­ся йо­му стра­хо­ви­щем - ви­со­чез­ним, ши­ро­чез­ним, немило­сердним… За­ду­те з похмілля ли­це йо­го зда­ва­ло­ся ко­ле­сом;

Очі - яма­ми, в кот­рих жевріли іскри яко­гось зло­го вог­ню, пе­ку­чо­го й ураз­ли­во­го; рот - про­га­ли­ною, з кот­рої ви­глядали чорні зу­би, як спиці обо­да; ніс - тру­бою, кот­ра пи­хтіла та ди­ми­ла, ко­ли­шу­чи чер­во­ни­ми бо­ка­ми… Страх, як тряс­ця, зат­ряс усе тіло Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча. Він зло­жив ру­ки на гру­дях, при­тис їх до сер­ця і за­мо­лив­ся очи­ма. "Я ж ні­кого не зай­мав, ніко­му нічо­го не зро­бив ли­хо­го", - ка­зав йо­го зля­ка­ний пог­ляд, три­вож­но біга­ючи і шу­ка­ючи спо­кою.

- Заснули, ва­ше бла­го­родіє? Сніда­ти приніс, - до­во­див сто­рож; а йо­му вчу­ла­ся лай­ка, до­ко­ри.

Він опус­тив го­ло­ву на гру­ди. Сто­рож подивився-подиви­вся; ­пос­та­вив снідан­ня на стіл; узяв мис­ку і глек з во­дою; ще раз об­вер­нув­ся, ще по­ди­вив­ся, кряк­нув, хит­нув голо­вою - і вий­шов, за­чи­ня­ючи двері. О - ну, цьому не­дов­го ряст топ­та­ти! - по­чув­ся з-за две­рей йо­го го­лос.

- Как так? - по­чув­ся і дру­гий, нез­най­омий.

- А так, - на ла­дан ди­ше! І що во­ни, моя матінко, роб­лять та­ке, що ни­ми, мов ми­ша­ми, на­би­ва­ють оці пе­че­ри?

- Не на­ше­го, брат, ума де­ло… На­чальство про то ве­да­ет, - од­ка­зав невідо­мий го­лос.

Далі залізо за­гар­ча­ло, за­сов стук­нув. І зно­ву ти­хо, тілько ступні чий­огось важ­ко­го чо­бо­та роз­да­ються в ко­ри­дорі… Пет­ро Фе­до­ро­вич знеміг, по­ва­лив­ся на ліжко. і зно­ву зас­нув.

І сняться йо­му давні приви­деньки. Сниться йо­му ули­ця, зап­руд­же­на на­ро­дом, що вер­тав­ся з ба­за­ру, сниться ба­зар, кот­рий пе­ре­хо­дять во­ни уд­вох з батьком, іду­чи до шко­ли. Батько іде по­ма­лу, ве­де йо­го за ру­ку. Стріва­ють їх знай­омі, ста­нов­ляться, роз­пи­ту­ють. Хре­ще­на ма­ти, кот­ру він поці­лував у ру­ку, пог­ла­ди­ла йо­го по голівці і на­ка­за­ла вчи­тись. Се бу­ло біля буб­лей­ниць. Тілько що ма­ти одійшла, як ціла ку­па буб­лей­ниць ки­ну­лась на їх і тро­хи не зби­ла з ніг: поміж на­ро­дом, на­че в'юн, зви­вав­ся щось за хло­пець.

- Лови! ло­ви!- гу­ка­ли буб­лей­ниці і мча­ли мов вітер.

Він озир­нув­ся, пізнав По­пен­ка, що тікав з в'язкою бубли­ків.

- Що то? Ко­го ло­ви?- спи­тав батько. Товс­та буб­лей­ни­ця з мас­ним ли­цем, мас­ним очіпком та нек­ра­щою й оде­жею, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми, роз­ка­зу­ва­ла, що за прок­ля­ти­ми шко­ля­ра­ми не вдер­жиш буб­ликів: - як та ми­ша - підкра­деться, ухо­пить в'язку - і дра­ла!

- То, па­по, Гри­ша, - ка­зав він батькові.

- Який Гри­ша?

- Попів.

Батько засміявся і повів йо­го далі. Усю до­ро­гу не схо­ди­ла з ума йо­го дум­ка про Гри­шу, що крав буб­ли­ки. На всі ла­ди роз­ка­зу­вав він батькові про то­го Гри­шу вся­ку вся­чи­ну; що він і не вчиться, що він і в шко­лу не хо­че хо­ди­ти; що він ото уже й буб­ли­ки кра­де.

- Ти не бе­ри з йо­го приміру. Бач, він який! - ска­зав бать­ко.

- Ні, я не бу­ду йо­го слу­ха­ти.

Ось і шко­ла; і учи­тель - за­жовк­лий та замлілий чо­ловік, в ба­кен­бар­тах, з ве­ли­ким гор­ба­тим но­сом. Учи­тель диви­ться на йо­го, гла­дить по го­лові і пи­тає, чи бу­де він учитис­я? - Бу­ду, - од­ка­зує він ти­хо. Ось ще щось спи­тав йо­го; він од­казав; учи­тель пог­ла­див по го­лові, засміявся і… повів йо­го у шко­лу, ве­ли­ку ха­ту, ус­тав­ле­ну ла­ва­ми, за кот­ри­ми сиділо ба­га­то вся­ких хлопців і, ко­ли­шу­чись над розкритими­ кни­жками, товк­ли уро­ки. Га­лас від їх кри­ку ок­ри­вав усю ха­ту. Як тільки по­ка­зав­ся вчи­тель, все зра­зу утих­ло і всі,