Мирний - Лихі люди, Мирний

І день іде, і ніч іде.

І, го­ло­ву схо­пив­ши в ру­ки,

Ди­вуєшся: чо­му не йде

Апос­тол прав­ди і на­уки?

Т. Г. Шев­чен­ко.

Після пох­му­рої тем­ної ночі, в кот­ру не пе­рес­та­вав хлю­скати ла­пас­тий дощ, роз­ли­ва­ючи ве­ликі річки-озе­ра по землі, по­чи­на­ло світа­ти. Край не­ба жевріло ро­же­вим ог­нем; горіло і ми­готіло яс­ним по­лум'ям. Се­ред то­го за­ре­ва стов­пом сто­яла кри­ва­ва поп­ру­га і пе­ре­пи­су­ва­ла йо­го на­двоє. Повітря ні во­рух­неться: стоїть і мліє; усю­ди ти­хо, німо, - здається, не­мов світ, за­таївши в собі дух, до­жи­да чо­гось… А ось прой­шла хви­ли­на… дру­га… З-за землі, па кри­вавій поп­рузі не­ба ско­чи­ла не­ве­лич­ка іскор­ка; дов­га проміняс­та стя­га прос­тяг­ла­ся від неї над зем­лею; далі ви­котивсь серп ог­нен­но­го кільця і - пу­чок світу по­ливсь, роз­ливаючись по го­рах, лісах, по ви­со­ких будівлях. Далі все більше та більше вип­ли­вав з-за землі ши­ро­кий серп, мов хто невідо­мий підсу­вав з то­го бо­ку га­ря­че іскрис­те ко­ло. Ось і все во­но вип­лив­ло - чис­те та яс­не, гра­ючи своїм сві­том. Заст­ри­ба­ли йо­го промінясті гол­ки по землі; заг­ра­ли ясні іскор­ки по росі; розс­ти­ла­лись-ля­га­ли різні кольори по воді. Світ зрадів, праз­ни­ку­ючи своє ве­лич­не свя­то… Синє, гли­бо­ке не­бо роз­гор­та­ло своє безк­рає по­ле, не­мов ка­за­ло: ко­тись по мені ку­ди хоч і як хоч, я бу­ду розс­ти­ла­тись, роз­рівнюватись пе­ред то­бою, щоб не бу­ло тобі ні впи­ну, ні пе­ре­го­родні. І справді, на йо­му не бу­ло ні пля­моч­ки, ні сму­жечки: - чис­те, ви­со­ке, гли­бо­ке!.. На дру­го­му кінці сто­яв ті­лько місяць, - блідий, пох­му­рий; мов ста­рий ли­сий злодюг­а, він туп­цю­вавсь на од­но­му місці, бо­яз­ко бли­ма­ючи свої­ми тем­ни­ми пля­ма­ми на со­няч­не яс­не об­лич­чя і де­далі все бліднів та зни­кав, мов роз­та­вав від га­ря­чо­го ли­зан­ня дов­гих проміняс­тих язиків… Вітер, ско­тив­шись з гір у до­ли­ни, хо­вав­ся по тем­них ярах і щось глу­хо бу­бонів ви­со­ким ске­лям та гли­бо­ким ро­вам… І - зда­ва­лось - во­ни дос­лу­ха­лись до то­го таємно­го го­мо­ну: скелі грізно ви­со­ву­ва­ли свої гострі го­ло­ви, а ро­ви густіше зас­но­ву­ва­ли в си­зий ту­ман свої по­риті бо­ки та чор­не слизьке дно… Повітря бу­ло чи­сте, про­зо­ре. По йо­му знай то сю­ди, то ту­ди літа­ли іскор­ки со­няч­но­го світу: то зак­ру­чу­ючись у кру­ги, то вист­ри­бу­ючи од­на по­верх од­ної, як сніг у завірю­ху… А зем­ля? Зем­ля, як хо­ро­ша мо­ло­да дівчи­на, со­ром'язли­во спус­ка­ла з сво­го ті­ла дим­ча­ту со­роч­ку ночі і відкри­ва­ла своє пиш­не ло­но. Сон­це об­ли­ва­ло йо­го ро­же­вим світом; цілу­ва­ло ти­ся­ча­ми своїх га­ря­чих іско­рок; гріло-пес­ти­ло теп­лом сво­го промін­ня… Про­ки­ну­лось усе. Обізва­лась тра­ва го­ло­са­ми ти­сячі своїх жильців: ко­ників, ме­те­ликів, жуків; ок­лик­ну­лись лу­ки сот­ня­ми пе­ре­пелів; лу­ги, стру­шу­ючи срібну ро­су, роз­лягалися співа­ми своїх со­ло­вей­ків, го­лос­ним ку­ку­ван­ням си­вих зо­зуль, жур­ли­вим тур­ко­тан­ням гор­лиць, - тоді як в повітрі бриніла дзвінка жай­во­рон­ко­ва пісня… Крик­нув бу­гай у бо­лоті - і за­мовк; сум­но роз­дав­ся йо­го го­лос­ний пок­лик на всю око­ли­цю - і за­тих. За­рев­ли ко­ро­ви по дво­рах; зак­ри­ча­ли гу­си на пла­вах; про­тяг­ли своє "ку-ку-рі-ку!" гор­латі півні… Усе ру­ши­лось. Про­ки­ну­ли­ся і лю­ди; проти­раючи очі, за­го­во­ри­ли… Пішов їх глу­хий гомін від краю землі і до краю, з од­но­го бо­ку на дру­гий, стрінув­ся з сві­товим кле­ко­том - і все зли­ло­ся в од­ну пісню жит­тя. Все зраділо, стріва­ючи день; і день зрадів, розцвіта­ючи, яс­ний теп­лий, по­го­жий.

І місто П. зраділо яс­но­му світові: усе кру­гом заворушило­ся. ­З дальніх кінців йо­го ву­ли­ця­ми по­тяг­ли­ся во­зи, рипля­чи своїми яр­ма­ми. На во­зах бу­ла вся­ка вся­чи­на, що тільки ро­ди­ла і но­си­ла на собі си­ра зем­ля: тут бу­ло, ве­ли­кою пра­цею до­бу­те, зер­но, го­до­вані свині, ку­ри, кач­ки, гу­си; тут бу­ла овощ ого­род­ня, са­до­ва й польова. Все це вез­ло­ся па ба­зар - ко­му нуж­но, збу­ти; що потрібно - ку­пи­ти. Ко­ло возів, нарівні з во­ла­ми, плен­та­ли­ся пох­мурі ха­зяїни то­го доб­ра, - в од­них со­роч­ках, босі, з підсу­ка­ни­ми по коліна шта­на­ми. Но­ги у їх бу­ли чорні, в ка­лу, як і но­ги їх ско­ти­ни. На де­кот­рих во­зах сиділи або, об­пер­шись, ле­жа­ли їх жінки, доч­ки, - перші в свит­ках, другі - в кер­сет­ках, або й так, у ви­ши­ва­них со­роч­ках, з чер­во­ною стрічкою у ко­сах. Ще да­ле­ко до ба­за­ру стріва­ли їх в кальних ули­цях швидкі, за­яло­зані пе­ре­куп­ки, дов­го­полі, бо­ро­даті жи­ди. І ті, і другі пи­та­ли­ся, що ве­зеться; ста­ва­ли, тор­гу­ва­ли­ся, ла­яли­ся. Від кри­ку та гу­ку, що піднімав­ся по ву­ли­цях, про­ки­да­ли­ся жильці. Там, у однім вікні, грюк­нув про­го­нич - і роз­чи­ни­ла­ся вікон­ни­ця: у вікні по­ка­за­ла­ся чо­ловіча пос­тать у розх­рис­таній со­рочці, зас­па­на, з за­ду­ти­ми очи­ма, витк­ну­лась, гля­ну­ла - і схо­ва­ла­ся. Ко­ло дру­го­го до­му ла­зи­ла по дра­бинці дівчи­на, відкри­ва­ла вікон­ниці; ко­ло третього те са­ме ро­бив чо­ловік. По ву­ли­цях, попід ха­та­ми, втоп­та­ни­ми стеж­ка­ми по­тяг­ли­ся па­ни, панії з гор­нич­ни­ми, ку­ха­ря­ми й ку­хо­вар­ка­ми, котрі нес­ли по­за­ду їх кор­зи­ни, ко­ши­ки; а там і са­ма яка гос­по­ди­ня, міщан­ка або ко­зач­ка. поспіша­ла з са­ков­ка­ми, щоб на­би­ти їх за­рані вся­кою ово­щю, яку на­вез­ли на ба­зар: бо тре­ба ску­пи­тись, за­рані ви­то­пи­ти ще й обід чо­ловікові од­нес­ти у по­ле. На ба­зарі сто­яв крик, ле­мент. Там вез­ли те, там дру­ге; той біг до то­го во­за, той до дру­го­го. Лю­ди, як хвилі, но­си­ли­ся, мчались, тор­гу­ва­лись, кри­ча­ли. їх крик зли­вав­ся в один дов­гий гук, кот­рий по­чав­ся з світом, а кінчиться хіба пізньої ночі. Те­пер йо­го са­ме прор­ва­ло… Усе місто кле­котіло од­ним кле­ко­том, гу­ком, що зли­вав­ся з ти­сячі го­лосів, з різних мов в один го­лос, в один гомін… А над роз­бур­ка­ним містом ви­со­ко підніма­ло­ся ве­се­ле со­неч­ко і радісно об­да­ва­ло усіх своїм теп­лим світом. Усе йо­му раділо; усе йо­го з го­мо­ном стріва­ло, радіючи. Не тільки лю­ди - ха­ти, бу­дин­ки… і ті яс­но ви­хо­ди­ли з-за тіні і усміха­ли­ся своїми біли­ми стіна­ми.

Одна тільки тюр­ма не раділа то­му ран­кові.

Небілена спо­чат­ку, по­чорніла від не­го­ди, ви­со­ка, у три яру­си, з чор­ни­ми, зап­лу­та­ни­ми в залізні шта­би вікна­ми, об­ве­де­на ви­со­кою кам'яною стіною, на­че ма­ра яка, сто­яла во­на над го­рою і по­ну­ро ди­ви­ла­ся у кру­тий яр. Про неї бай­ду­же, що не­бо бу­ло яс­не, що сон­це світить лю­бо, що лю­ди го­мо­нять так ду­же… Німа і мов­чаз­на, від не­ба во­на кри­ла­ся чор­ною залізною покрівлею, з чер­во­ни­ми від іржі, мов вир­вані зу­би, вер­ха­ми; від світу ку­та­лась в свій бу­рий цвіт та по­мер­ки вузько­го дво­ру, - не вид­но бу­ло, щоб і сон­це на неї світи­ло; від го­мо­ну за­ту­ля­ла­ся ви­со­кою огоро­жею, - товс­тою кам'яною стіною. Все кру­гом неї бу­ло ти­хе, мерт­ве. Лю­дей не вид­ко. Один тілько ча­со­вий хо­див ко­ло залізної бра­ми і з нудьги лічив свої ступні. А з дру­го­го бо­ку чорнів яр, з яру піднімав­ся си­зий душ­ний ту­ман… Зоко­ла ніщо