Мирний - Лихі люди, Мирний

не на­га­ду­ва­ло, щоб там жи­ли лю­ди. І справді, там не жи­ли лю­ди, - там му­чи­ли­ся та скніли ти­сячі злодіїв, ду­шогубів, - там кам'янів, омліва­ючи сер­цем, жаль, - тисяча­ми­ за­ми­ра­ли по­чут­тя, - ти­сячі ро­зумів німіли, міша­ли­ся… Тем­не, як і са­ма будівля, зло ца­рю­ва­ло у тій страшній схо­ванці… Ту­ди по­пав і Пет­ро Фе­до­ро­вич Те­ле­пень.

Ще вчо­ра, під ту не­го­ду, що з вечірніми но­мер­ка­ми насу­нула на зем­лю і по­ли­ла ла­пас­тий дощ, він сидів у своїй не­ве­личкій ква­тирі, на кінці міста, і пи­сав. По зблідло­му су­хому об­лич­чю, кот­ре не ка­за­ло про роз­коші та дос­тачі, пробіга­ли пох­мурі сму­ги; по ви­со­ко­му й чис­то­му ло­бу вид­ко бу­ло, що там засіла не­ве­се­ла дум­ка; блис­кучі очі го­во­ри­ли, що вже не од­ну ніч не да­ва­ла во­на йо­му спа­ти, а скри­пу­че пе­ро ка­за­ло, з якою болістю ви­ли­ва­лась во­на на білім па­пері… Свічка на­горіла; ве­ли­ка жу­же­ли­ця на ґноті за­дер­жу­ва­ла світ, нерівни­ми хви­ля­ми то піднімав­ся він уго­ру-і освічу­вав ха­ту, то зга­сав, трем­тя­чи синьою го­ро­ши­ною на кінці ґно­та. Не по­ту­ра­ючи на те, Те­ле­пень сидів - і пи­сав. Дощ хлюс­кав у вікон­ни­цю; вітер жалібно вив у ди­марі і свис­тав у не­ве­лич­ку щіли­ну в вікні. Прой­шла го­ди­на… дру­га… тре­тя… Пет­ро Фе­до­ро­вич сидів, зігнув­шись над сто­лом, і тілько ру­ка йо­го ще швид­ше біга­ла по па­пері, буцім поспіша­ла пе­ре­да­ти, що но­си­ла в собі ве­ли­ка, куст­ра­та го­ло­ва. Ось і північ, прок­ри­ча­ли півні. Він сидів - і пи­сав. Спи­на за­боліла, ру­ка уто­ми­ла­ся. По­ло­жив­ши пе­ро, од­ки­нув­шись на спин­ку стульця і схрес­тив­ши на гру­дях ру­ки, він став пе­ре­по­чи­ва­ти. По всьому вид­ко бу­ло - ве­ли­ка уто­ма об­ня­ла йо­го. Він сидів і якось чуд­но ус­та­вив­ся очи­ма на од­ну пля­моч­ку у вікні: вид­ко бу­ло, що він зби­рав­ся з дум­ка­ми. Ко­ли це зра­зу щось за­гу­ло ко­ло дво­ру і стих­ло. По­за спи­ною у Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча пробіг мо­роз. Він струс­нув­ся і став дос­лу­ха­тись… Вікон­ни­ця одхи­ли­ла­ся, щось за очі по­ка­за­ли­ся з-за шиб­ки.

- Хто там? - обізвав Пет­ро Фе­до­ро­вич. За вікном по­чув­ся гомін.

- Одчиніть, - до­нес­ло­ся знад­во­ру.

Петро Фе­до­ро­вич вий­шов, од­су­нув. Ціла зграя лю­дей ува­ли­ла в сіни, бр­яз­ка­ючи шаб­ля­ми, цо­ка­ючи шпо­ра­ми… Сум­но той брязкіт і цо­кан­ня обізва­лись у йо­го серці… Він до­га­давсь…

Годину… дру­гу швид­ко шу­ка­ли, пе­ре­ки­да­ли, по­ра­лись чужі лю­ди у йо­го добрі… Він ди­вив­ся стом­ле­ни­ми очи­ма, як ув'язу­ва­ли йо­го па­пе­ри. Нічо­го не ки­ну­ли: усе взя­ли - і йо­го по­вез­ли з со­бою…

Другого ран­ку за­чи­нені вікон­ниці у йо­го ква­тирі да­ва­ли оз­на­ку на всю ули­цю, що їх жи­лець пе­реб­рав­ся ку­дись інде, - бо з світом сон­ця во­ни завж­ди од­чи­ня­ли­ся… Глу­ха чут­ка хо­ди­ла по ба­за­ру, що спійма­но ве­ли­ко­го во­ро­га тем­них лю­дей, кот­рий ви­роб­ляв фальшиві гроші.

Темної ночі пе­ре­ве­де­но йо­го в тем­ний покій. Аж на третьому ярусі тієї страш­ної схо­ван­ки, що ши­ро­ким кори­дором пе­ре­ни­зу­ва­лась на дві по­ло­ви­ни, по обид­ва бо­ки по­роб­лені бу­ли не­ве­личкі комірки. В од­ну з них упус­ти­ли Пет­ра Фе­до­ро­ви­ча. Ко­ли відчи­ни­ли­ся двері, то звідти си­рий хо­лод і густі по­мер­ки війну­ли на освіче­ний ко­ри­дор. Як у підзем­ну но­ру, ус­ту­пив він у свою но­ву ква­ти­рю. При­нес­ли світло і пос­та­ви­ли на не­ве­лич­ко­му сто­ли­ку, в од­но­му кут­ку ха­ти; у дру­го­му, ко­ло стіни, при­мос­ти­ла­ся залізна кро­вать, з мат­ра­цем. Тілько й доб­ра бу­ло на но­во­му гос­по­дарстві. Ко­ли за­чи­ни­ли­ся двері - увесь світ за­чи­нив­ся від йо­го. Сер­це йо­го мов хто у жмені зда­вив; по­за спи­ною сип­нуло мо­ро­зом; у душі війну­ло хо­ло­дом… Блідий, він ще дуж­че поблід і опус­тив на гру­ди свою важ­ку го­ло­ву. То не чо­ловік сто­яв, то са­ма му­ка по­ну­ри­ла­ся се­ред ха­ти! Світ від лоєвої свічки па­дав на йо­го й об­да­вав си­зо-сірим ко­льором. Лег­ка тінь неп­римітне упа­ла на долівку, досягаю­чи ­го­ло­вою стіни. Стіни бу­ли сірі. На одній з них, мов стра­шна при­чу­да, ко­ли­ха­ла­ся за­куст­ра­на тінь йо­го го­ло­ви. Прой­шло п'ять хви­лин, по­ки він підняв її і по­мерк­лим по­глядом обвів ха­ту. У стіні, на­суп­ро­ти две­рей, аж ко­ло са­мої стелі чорніло, мов рот яко­го звіря, вікно, вис­та­вив­ши замість зубів іржаві шта­би заліза, у две­рях теж бу­ла шиб­ка, за­ма­за­на, за­яло­же­на; з неї лив­ся мут­ний жов­тий світ.

Обдивившись ха­ту, Пет­ро Фе­до­ро­вич підійшов до столи­ка, дмух­нув на світло… Ніч, тем­на, неп­ро­зо­ра ніч ра­зом ус­та­ла кру­гом йо­го. У тій неп­рог­лядній тем­ноті по­чу­ло­ся ти­хе сту­пан­ня, рип кро­ваті. То Пет­ро Фе­до­ро­вич зібрав­ся ля­гати. Ось і ліг. Ук­ри­ва­ючись, черк­нув­ся ру­кою стіни… щось слизьке та хо­лод­не вра­зи­ло її. Він спро­жо­гом пор­вав ру­ку, нак­ри­ва­ючи дру­гою, щоб одігріти. Далі по­вер­нув­ся на спи­ну, зло­жив на гру­дях ру­ки, як скла­да­ють по­мер­шо­му. Очі йо­го бу­ли відкриті, - тілько він не ба­чив нічо­го кру­гом се­бе… Не йо­го сла­бим очам про­ди­ви­ти­ся ту гус­ту тем­но­ту, яка зра­зу об­ня­ла ха­ту!.. Хви­ли­ну-дру­гу призро удив­ляв­ся він - і пе­ред йо­го очи­ма за­хо­ди­ли різні кру­жа­ла: то чер­воні з жов­тим, то ог­нен­но-зе­лені, то білу­ваті, поп­ро­ти­кані чор­ни­ми діроч­ка­ми… Ще прой­шла хви­ли­на, ще… Тем­но­та порідша­ла, се­ред неї ви­раз­но вис­та­ви­лась жов­та пля­ма: - то світи­ло віко­неч­ко з ко­ри­до­ру. Він уп'ялив у йо­го свої очі… Щось тем­ну­ва­те і лег­ке, як тінь, за­хо­ди­ло по йо­му, забіга­ло; то гост­рим ро­гом урізу­ва­ло­ся в жов­те по­ле, то кри­вулька­ми пе­ре­пи­су­ва­ло йо­го… Пок­ру­титься хви­ли­ну-дру­гу, по­хи­тається-по­хи­тається - і про­па­де. І зно­ву од­на жов­та пля­ма видніється; і зно­ву збо­ку ви­су­вається ріг, бі­гають кри­вульки… Сум­но, нуд­но. Щось важ­ке упа­ло, стук­нуло - роз­да­ла­ся лу­на навк­ру­ги… Щось позіхну­ло; по­чув­ся гомін… якесь глу­хе бу­бо­тан­ня, а слів не роз­бе­реш. Пет­ро Фе­до­ро­вич зак­рив очі; пля­ма не схо­ди­ла. Він по­вер­нув­ся на бік - і пля­ма пе­рей­шла за йо­го по­во­ро­том. "Що се?" - по­ду­мав він… Ра­зом вип­лив­ло ще три-чо­ти­ри пля­ми; крутя­ться кру­гом жов­тої… Він по­пус­тив вії - од­на жов­та зо­сталася­. "Хіба мої очі розк­риті, що я її ба­чу?" - по­ду­мав він, на­ставляючи ру­ку над зак­ри­ти­ми очи­ма. Ру­ки не бу­ло ви­дно, а пля­ма все-та­ки сто­яла. "Це я вди­вив­ся у те трек­ля­те вік­но, і ма­на від йо­го мо­ро­чить ме­не". Він ліг бо­ком і ле­жав ти­хо, до­жи­да­ючи, по­ки ма­на зник­не.

Мана не схо­ди­ла; пля­ма ще мов побільша­ла, по­шир­ша­ла - роз­да­ла­ся навк­ру­ги. Він розк­рив очі. Тіні прош­ло­го, давнього за­хи­та­ли­ся на їй… Сер­це у йо­го ста­ло, дух за­мер.

І ось пе­ред ним не­ве­лич­ка хат­ка, чис­та, яс­на. Сон­це як­раз ус­ту­пи­ло в вікно, і світ від йо­го упав на долівку, заче­пив не­ве­лич­ку кро­ват­ку, на котрій ле­жав не­ве­лич­кий хлоп­чик. Хлоп­чик підвівся, про­тер очиці. Чор­ня­ва йо­го голо­вонька бу­ла за­куст­ра­на, очі зас­пані; за­те мо­ло­де ли­ченько пашіло здо­ров'ям, гра­ло крас­кою. Ось двері роз­чи­ни­ли­ся - ви­су­ну­ла­ся жіно­ча го­ло­ва. Ли­це у жінки бу­ло су­хе, пог­ляд на­че зля­ка­ний?

- Ти вже встав, прос­нув­ся? - спи­та­ла во­на та­ким лю­бим го­ло­сом, що у хлоп­чи­ка очиці заг­ра­ли й ли­ченько