Мирний - Лихі люди, Мирний

оде­жа спус­ка­ла­ся до са­мих ніг; ши­рокі ру­ка­ви май­то­ла­ли сю­ди й ту­ди, - тоді як на дру­гих бу­ли якісь ко­ро­тенькі ку­ци­ни. Вид­но бу­ло, що між трьома па­на­ми замішав­ся піп. Ти­хо во­ни по­су­ва­ли впе­ред: жар­ти та регіт не схо­ди­ли з язиків.

- А ви чу­ли но­ви­ну? - спи­тав піп.

- Яку?

- Мої то­ва­риші пійма­лись у тюр­му.

- Дивно, що твої то­ва­риші в тюрмі, а ти й досі ні! - про­ка­зав, жар­ту­ючи, чийсь товс­тий го­лос.

- А справді див­но! - за­ре­го­тав­ся піп. - Їй-бо­гу, прав­ду ка­жу; як­би дов­ше був пос­то­яв з ни­ми на ква­тирі, то пев­не і сам би був там… Од­но­го по­зав­чо­ра зло­ви­ли; ве­се­лий, знай співає! Ма­буть, чує свою ско­ру по­ги­бель. А дру­гий чет­вер­то­го дня повісив­ся. Дур­ний! Ко­ли вже на­ва­жив­ся вми­ра­ти, то так би й вми­рав. От би і мені пе­ре­па­ло рублів зо три на по­хо­роні. Бу­ло б а пу­леч­ку! то наш кри­во­но­гий сто­рож сам і хо­вав, і по­ми­нав.

Отак роз­ка­зу­вав мо­ло­дий тю­рем­щицький ба­тюш­ка, отець Гри­горій і По­пен­ко, за­ли­ва­ючись ве­се­лим ре­го­том.

Тут са­ме во­ни дійшли до краю май­да­ну й ста­ли про­ти улиці.

- А що ж, мо­же, пом'яне­мо то­ва­ри­ша?..- спи­тав товс­тий го­лос.- Ще по­ки спа­ти, - од­ну мож­на зби­ти.

- Та ка­жу ж, не за­ро­бив на по­хо­роні!- за­ре­го­тав­ся батю­шка.- Ні, по­ра спо­чи­ва­ти; на завт­ра служ­ба… - І він позі­хнув на все гор­ло.

- На доб­раніч! піду ще пра­ви­ло чи­та­ти, - ска­зав, прощаю­чись з своїм но­вим то­ва­рист­вом - за­пис­ни­ми картьожни­ками, - і по­ва­гом поплівся ули­цею.

Чи спа­ла ж то ту ніч Те­леп­не­ва ма­ти? І що сни­ло­ся старій лю­дині?.. Во­на уже доб­ра­ла­ся до­до­му; го­рює ра­зом з бать­ком (кот­ро­го ски­ну­ли з місця) по своєму без­та­лан­но­му Пет­ру­севі. Су­му­ючи, шеп­чуть во­ни таємно обоє: "Лихі лю­ди! ли­хе то­ва­рист­во!".

Добиралося за північ. Місто спа­ло; огні по­тух­ли. У од­но­му тільки здо­ро­вен­но­му бу­дин­ку, по­се­ред міста, світло не вга­са­ло і досі. У ве­ликій, розкішно уб­раній ки­ли­ма­ми хаті, зігнув­шись над сто­лом, сидів то­ва­риш про­ку­ро­ра Ше­стірний і, роз­би­ра­ючи Те­леп­неві бу­ма­ги, пи­сав. Ко­ли на яку го­ди­ну од­ри­вав­ся він від пи­сан­ня, щоб пе­ре­дих­ну­ти, од­ки­да­ючись на спин­ку сту­ла й заж­му­рю­ючи очі, то пе­ред ним од­но за од­ним но­си­лись - ор­де­на, ви­ще місце… й усмі­халося, гра­ючи очи­ма, мо­ло­де ли­ченько ба­гач­ки-жінки… Шестірний і собі усміхав­ся, ви­лис­ку­вав своїми тон­ки­ми зу­ба­ми, і, за­бу­ва­ючи про неміч, мерщій ха­пав­ся за пе­ро, і пи­сав-писав… аж пе­ро рипіло-гар­ча­ло…

А в тюрмі - одно ту­жи­ла, од­но го­ло­си­ла сум­на Жу­ко­ва пісня…

(1875)