Леся Українка - Бояриня, Леся Українка

я маю ще й то­го діж­да­тись,

щоб ти ме­ні ска­за­ла: «Ви­би­рай­ся»?

 

Оксана

(збентежена, зри­ває з виш­ні лис­точ­ки, ку­сає їх і роз­щи­пує в ру­ках)

Який же ти чуд­ний! Ну, що ж я ма­ла

то­бі ка­за­ти? Я не звик­ла так…

Я ін­ших па­ни­чів ро­ка­ми знаю

і ще від них та­ко­го не чу­ва­ла…

а ти… не­дав­но що приїхав…

 

Степан

Панно!

Ті па­ни­чі без­жур­но по­ход­жа­ють

на щи­ро­му доз­віл­лі по са­доч­ках

та ви­би­ра­ють квіт­ку для за­ба­ви,

і тільки ждуть, щоб кра­ще розц­ві­ла­ся.

А я ж, як в’язень,

що на час ко­рот­кий

з тем­ни­ці вир­вав­ся і має хут­ко

з ве­се­лим сві­том зно­ву поп­ро­ща­тись

і розц­ві­ту не має ча­су жда­ти.

Мені бу­ла б не для за­ба­ви квіт­ка,

я ба­чу в ній жит­тя і во­лі об­раз

і краю рід­но­го кра­су. Для ме­не

ку­то­чок той, де б по­са­див я квіт­ку,

зда­вав­ся б ці­лим сві­том… Я за­був,

що ти жи­веш на во­лі, що для те­бе

при­ваб­но­го не­ма ні­чо­го там,

де я жи­ву, і на­віть буть не мо­же…

 

Оксана

(сти­ха, по­хи­лив­ши го­ло­ву)

Чого ж ти так у то­му пе­вен?

Ти на­че ду­маєш, що я вже справ­ді

якась рос­ти­на, що в ме­ні не­має

ні сер­ця, ні ду­ші…

(В го­ло­сі злег­ка бри­нять сльози. Во­на ури­ває).

 

Степан

(знов бе­ре її за ру­ку, во­на не бо­ро­нить)

Оксано! Зо­ре!..

Пробач… я сам не знаю… я не смію…

(З по­ри­вом).

Ні, я не мо­жу, я не маю си­ли

те­бе зрек­ти­ся!

(Пригортає Ок­са­ну).

Серденько, ска­жи,

чи лю­биш ти ме­не! Про­мов же сло­во!

 

Оксана

Хіба ж би я з то­бою так сто­яла?

(Ховає об­лич­чя у нього на гру­дях. Ні­ма сце­на).

 

Степан

Я завт­ра ста­рос­тів заш­лю до те­бе.

Чи батько твій їх прий­ме?

 

Оксана

Татко ду­же

те­бе впо­до­бав і ма­ту­ся теж.

 

Степан

Що тільки дам то­бі я на чу­жи­ні

за­мість ве­се­ло­щів рід­но­го краю?

Своє ко­хан­ня вір­не, більш ні­чо­го…

 

Оксана

Не ду­май, ні­би я пус­та па­нян­ка,

що тільки має на умі за­ба­ви

та за­ли­цян­ня. Сі труд­ні ча­си

ду­мок по­важ­них і дів­чат нав­чи­ли.

Якби ти знав, як тута кров гні­тить!...

 

Степан

Кров?

 

Оксана

Так. Не раз, вер­нув­ши­ся з по­хо­ду,

ли­царст­во з на­ми ба­виться при тан­цях.

Простягне ру­ку ли­цар, щоб узя­ти

ме­не до тан­цю, а ме­ні здається,

що та ру­ка чер­во­на вся від кро­ви,

від кро­ви братньої… Та­кі за­ба­ви

не ве­се­лять ме­не… Ли­бонь, ні­ко­ли

не прий­ня­ла б я перс­те­ня з ру­ки

та­ко­го ли­ца­ря…

(Гладить йо­му ру­ку).

Оця ру­ка

від кро­ви чис­та.

 

Степан

Се не всі вва­жа­ють

за честь.

 

Оксана

А я від­ра­зу при­вер­ну­лась

до те­бе сер­цем за твою ла­гід­ність.

Скажи, чи всі та­кі в твоїй ро­ди­ні?

 

Степан

Родина в нас ма­ла: сест­ра й ма­ту­ся,

та брат ма­ленький. Так, во­ни у ме­не

всі не ли­хі.

 

Оксана

Твоя ма­ту­ся, мо­же,

не злю­бить нез­най­омої не­віст­ки?..

Що я то­ді поч­ну там на чу­жи­ні,

да­ле­ко так від ро­ду?

 

Степан

Ні, Ок­са­но,

то­го не бій­ся. Ма­ти бу­дуть ра­ді,

що при­ве­зу я жін­ку з Ук­раїни,-

мій батько, уми­ра­ючи, ба­жав,

щоб я десь в рід­нім краю од­ру­жив­ся.

Тебе ж ма­лою ма­ти пам’ята­ють.

(Знов при­гор­тає її).

Та й хто ж би не злю­бив моєї до­лі,

го­лу­боньки Ок­са­ноч­ки моєї?

Се тілько в піс­ні всі свек­ру­хи лю­ті,

а ти по­ба­чиш, як моя ма­ту­ся

то­бі за рід­ну ста­не.

 

Оксана

Дай-то бо­же!

 

Степан

Мені те­пер здається, що ніг­де

на ці­лім сві­ті вже не­ма чу­жи­ни,

по­ки ми вдвох з то­бою. От по­ба­чиш,

яке ми там ку­бе­леч­ко зів’ємо,

хоч і в Моск­ві. Ні­чо­го ж там чу­жо­го

у на­шій ха­тоньці не бу­де,- прав­да?

 

Оксана

Авжеж. І, знаєш, якось я не ду­же

бо­юся тої чу­жи­ни.

 

Степан

Зо мною?

 

Оксана

(усмі­хається)

Тим паче що з то­бою. Але й так,

хі­ба ж то вже та­ка чу­жа країна?

Таж ві­ра там од­на­ко­ва, і мо­ву

я на­че тро­хи тям­лю, як го­во­рять.

 

Степан

Та мо­ви вже ж нав­чи­ти­ся не­дов­го…

ну ні­би тро­хи твер­да… Та дар­ма!

Оксаночка у ме­не ро­зум­ни­ця,-

всього нав­читься.

 

Оксана

Не хва­ли за­над­то,

бо ще нав­ро­чиш!

(Трохи пос­мут­ні­ла).

Я вже й так бо­юся…

 

Степан

Чого, єди­на?

 

Оксана

Якось так упа­ло

се щас­тя рап­том. Я та­ко­го зро­ду

не ба­чи­ла… Всі под­ру­ги мої,

ті, що поб­ра­ли­ся, ба­га­то ма­ли

і го­ря й кло­по­ту пе­ред ве­сіл­лям,

а я…

 

Степан

Та ще пож­ди! От, мо­же, завт­ра

твій ба­тенько ме­ні по­ріг по­ка­же.

 

Оксана

Ні, ні, сього не бу­де, я вже пев­на.

 

Степан

(жар­ту­ючи)

Здається, пан­ноч­ка не ра­ді з то­го?

Коли б ще й гар­бу­за не по­ко­ти­ли?..

 

Оксана

Та го­ді! Що за жар­ти?

 

Степан

От ні­як

не до­год­жу то­бі сло­ва­ми! Доб­ре ж,

не бу­ду го­во­ри­ти, ко­ли так!

(Без слів при­гор­тає й ми­лує її. Во­на спер­шу пру­чається, по­тім під­дається йо­го пес­то­щам).

 

Голос матері

(з бу­дин­ку)

Оксано! Го­ді вже там по­ли­ва­ти!

Вже піз­но!

 

Оксана

(ки­ну­лась)

Мати кли­чуть!..

(Зривається йти).

 

Степан

(утри­мує її. Прист­рас­но)

Ще хви­лин­ку!…

Хвилоночку!…

 

Оксана

Я вий­ду ще до те­бе,

як ма­ти ля­жуть