Леся Українка - Бояриня, Леся Українка

мій батько!

Він їй слу­жив з-під царської ру­ки

не гірш, ніж во­ро­ги йо­го слу­жи­ли

з-під польської ко­ро­ни.

 

Іван

Та, зви­чай­не,

од­на­ко­во, чиї ли­за­ти п’яти,

чи лядські, чи мос­ковські!..

 

Степан

А ба­га­то

бу­ло та­ких, що са­мос­тій­но ста­ли?

 

Перебійний

(до Іва­на)

Сутужна, си­ну мій, вкраїнська спра­ва…

Старий Бог­дан уже ж був не дур­ні­ший

від нас з то­бою, а про­те ж і він

не вдер­жав­ся при влас­ній си­лі.

 

(Перебійниха, на­хи­лив­шись си­но­ві до ву­ха, ше­по­че щось. Той не­терп­ля­че стрі­пує чу­бом).

 

Іван

Батьку!

Що там за­ма­зу­вать? Ка­жі­мо прав­ду!

Се річ не влас­на, се гро­мадська спра­ва!

Якби та­ких бу­ло між на­ми мен­ше,

що, до­ма чес­ний ста­ток про­те­сав­ши,

по­на­доби­лись на со­бо­лі мос­ковські,

та ру­ки прос­тя­га­ли до тієї

«казни», як ка­жуть мос­ка­лі…

 

Перебійниха

Іване!

(Сіпає си­на за по­лу).

 

Степан

Не зад­ля со­бо­лів, не для каз­ни

по­дав­ся на Моск­ву не­біж­чик батько!

Чужим па­нам слу­жи­ти в рід­нім краю

він не хо­тів, во­лів вже на чу­жи­ні

слу­жи­ти рід­ній ві­рі, по­ма­га­ти

хоч зда­ле­ка приг­ноб­ле­ним бра­там,

єднаючи для них ца­ре­ву лас­ку.

Старий він був обс­то­юва­ти зброй­но

за честь Ук­раїни…

 

Іван

Ти ж мо­ло­дий,-

чо­му ж ти не пі­дій­меш тої зброї,

що батько­ві з ста­ре­чих рук упа­ла?

 

Степан

Як по­яс­ню то­бі?… Ко­ли ще змал­ку

нав­чав ме­не з письма свя­то­го батько,

то він ме­ні ка­зав на­пам’ять вив­чить

про Каїна та Аве­ля. «Мій си­ну,

мов­ляв, пильнуй, щоб міг ти з яс­ним оком,

а не тьмя­ним, не трем­тя­чи мов Каїн,

не­бес­но­му от­це­ві од­по­віс­ти,

ко­ли те­бе спи­тає: «де твій брат?»

А як же мо­жу я на Ук­раїні

здій­ня­ти зброю так, щоб не дітк­ну­ти

ні­ко­ли нею бра­та?.. І нев­же

муш­кет і шаб­ля ма­ють більше си­ли

та чес­ти, ніж пе­ро та щи­ре сло­во?

Ні, уче­но ме­не, що се не так!

 

Перебійний

Не звик­ли якось ми та­ко­го чу­ти…

про­те… бу­ло б на сві­ті, мо­же, мен­ше

грі­ха і ли­ха, як­би всі га­да­ли

по-твоєму…

 

Іван

(згірд­но)

Се в Києві чен­ці

нав­ча­ють ота­ко­го!

 

Оксана

Ти ж, Іва­не,

у Києві не вчив­ся. Звід­ки знаєш,

чо­го там на­уча­ють?

 

Іван

(за­чеп­ле­ний)

От знай­шла­ся

зне­нацька обо­рон­ни­ця для те­бе,

бо­яри­не!

 

Оксана

Я тілько прав­ду мов­лю…

(Засоромлена по­дається з рун­ду­ка в са­док. Увіходить з бу­дин­ку на рун­дук джу­ра).

 

Джура

Там, па­не, я при­ніс для гос­тя ре­чі.

 

Перебійний

Ходім, Сте­па­не,

по­ка­жу, де маєш в нас меш­ка­ти.

 

Степан

(до Пе­ре­бі­йни­хи)

Спасибі, па­ні­-мат­ко,

за хліб, за сіль!

 

Перебійниха

(з ко­сим пог­ля­дом на си­на)

Пробач, ко­ли що, мо­же,

прий­шлось на пер­ший раз не до спо­до­би…

(Степан з Пе­ре­бій­ним і джу­рою йдуть у бу­ди­нок).

 

Перебійниха

(до Іва­на ниш­ком)

Ну й ти ж та­ки! Хто ж так го­во­рить з гос­тем?

 

Іван

Ат! Хай же він хоч раз по­чує прав­ду!

 

Перебійниха

Адже ти чув, що він ка­зав…

 

Іван

Овва!

Бур­сак та щоб не вмів за­ми­лить очі!

 

Перебійниха

Мені він до спо­до­би,- доб­рий хло­пець,

та­кий увіч­ли­вий…

 

Іван

Та вам вже, звіс­но,

язи­ком при­по­до­ба­тись не­дов­го.

 

Перебійниха

Чи сяк, чи так, а вдру­ге ти не будь

та­ким до гос­тя гост­рим! Се ж не­на­че

на те йо­го ми в ха­ту зап­ро­си­ли,

щоб ним по­мі­ту­ва­ти. Нез­ви­чай­но!

 

Іван

Та вже га­разд, не бу­ду за­чі­па­ти.

(Зіходить з рун­ду­ка).

 

Перебійниха

Куди ти?

 

Іван

От пі­ду до то­ва­рист­ва.

(Іде че­рез са­док, пе­рес­ка­кує че­рез тин і зни­кає.- Увіходить слу­жеб­ка і зби­рає зо сто­ла).

 

Перебійниха

Де ти, Ок­са­но?

 

Оксана

(ви­хо­дить із-за ку­ща з кух­ли­ком в ру­ці)

Ось я, ту­та, ма­мо.

Се я бар­ві­нок по­ли­ваю.

 

Перебійниха

Справді,

по­ли­ти слід,- зов­сім по­сох на сон­ці.

Полий же й те, що ми пе­ре­са­ди­ли.

 

Перебійниха і слу­жеб­ка, зіб­рав­ши зі сто­ла, йдуть у бу­ди­нок. Ок­са­на, по­ли­ва­ючи кві­ти, спі­ває вес­нян­ки. В сад­ку су­те­ніє. Степан ниш­ком ви­ла­зить вік­ном з своєї кім­на­ти на рун­дук, пруд­ко та звин­но зіс­ка­кує з рун­ду­ка на зем­лю і під­хо­дить до Ок­са­ни.

 

Оксана

(ури­ває спів і впус­кає кух­ля)

Ой ли­хо! Хто се?..

 

Степан

Панночко, се я.

Прости ме­не. Ти гні­ва­тись не му­сиш,

бо ти ж ме­не са­ма при­ча­ру­ва­ла,

і зва­би­ла, як со­ло­вей­ко, спі­вом.

Я не своєю си­лою прий­шов…

 

Оксана

(за­со­ром­ле­но і ра­зом гор­до­ви­то)

Боярине, до чо­го сії ре­чі?

Мені їх слу­ха­ти не ви­па­дає.

(Хоче йти).

 

Степан

(зат­ри­мує її за ру­ку)

Ні, ти не пі­деш так…

 

Оксана

(вра­же­на, ви­ри­ває ру­ку)

Се що за зви­чай?

Я не хо­лоп­ка з вотчини твоєї!

 

Степан

(зни­ще­ний)

Я не хо­тів об­ра­зи­ти те­бе.

Запевне, вільна ти… Яка жур­ба

то­бі, що я поїду на чу­жи­ну

з роз­би­тим сер­цем, що ко­ха­ний спо­гад

про зуст­річ ми­лу обіллє от­ру­та?

Тобі дар­ма, дів­чи­но-гор­дів­ни­це…

Хто я для те­бе? Зай­да, за­во­ло­ка…

Адже ме­не усю­ди так зо­вуть…

Ти завт­ра вже про ме­не й не зга­даєш…

 

Оксана

(спус­тив­ши очі)

Хіба ти завт­ра їдеш?

 

Степан

Що ж я маю

то­бі тут очі му­ли­ти со­бою?

 

Оксана

Виходить, на­че я те­бе же­ну…

Я ще ж то­бі не мо­ви­ла ні сло­ва…

 

Степан

Невже