Леся Українка - Бояриня, Леся Українка

 

Леся Українка

 

 

БОЯРИНЯ

 

Драматична поема

 

 

Садок пе­ред бу­дин­ком не ду­же ба­га­то­го, але знач­но­го ко­за­ка з стар­ши­ни, Олекси Перебійного. Бу­ди­нок ви­хо­дить у са­док ве­ли­ким рун­ду­ком, що тяг­неться вздовж ці­лої сті­ни. На рун­ду­ку стіл, дзиг­ли­ки; на сто­лі при­ла­год­же­но до ве­че­рі. Ста­ра Перебійниха дає ос­тан­ній лад на сто­лі, їй по­ма­гає доч­ка її, Оксана і служебка. Через са­док до рун­ду­ка ідуть Перебійний і Степан, мо­ло­дий па­ру­бок у мос­ковсько­му бо­ярсько­му вбран­ні, хо­ча з об­лич­чя йо­му вид­ко од­ра­зу, що він не мос­каль.

 

Перебійний

(до гос­тя)

Моя ста­ра уп­ра­ви­лась ху­тенько!

Дивись, уже спо­ру­ди­ла й ве­че­рю,

по­ки ми там, на цвин­та­рі, ба­лач­ки

про­ва­ди­ли.

 

Перебійниха

(зіходить тро­хи з рун­ду­ка на­зуст­річ гос­те­ві)

Боярине, про­шу

за­жи­ти з на­ми хлі­ба-со­лі.

 

Степан

(укло­ня­ючись)

Рад-би,

ша­нов­на па­ні­-мат­ко, та не смію,

ко­ли б не гні­ва­лись ста­рі бо­яри,-

я й так уже дав­но від них од­бив­ся.

 

Перебійний

Про них ти не тур­буй­ся. Під­ко­мо­рій

їх зап­ро­сив на бен­кет, а те­бе

я вип­ро­хав до нас: «Я сам, ка­жу їм,

щось не­ду­гую тро­хи, то не мо­жу

на бен­ке­тах гу­ля­ти, а Сте­па­на,

по дав­ній при­яз­ні до йо­го батька,

хо­тів би при­гос­ти­ти в се­бе в ха­ті.

Він мо­ло­дик, йо­му ще не прис­та­ло

на бен­ке­ти ве­ли­кі уча­ща­ти».

Боярам, вид­ко, вже за­пах ме­док»

та ва­ре­ну­ха, от­же, роз­доб­ри­лись

та й мо­ви­ли: «не­хай со­бі парнішка

си­дить у те­бе хоч і до від’їзду.

Навіщо він нам здав­ся?»

 

Степан

От спа­си­бі,

па­н-от­ченьку!

(Зіходить на рун­дук з гос­по­да­ря­ми).

 

Перебійний

Я джу­рі на­ка­жу,

не­хай пе­ре­не­се твоє ма­нат­тя

до нас, та й за­бе­ру те­бе в по­лон,

по­ки не виз­во­лять бо­яри.

 

Степан

Боже!

Такий по­лон ми­лі­ший од виз­во­лу.

 

Перебійниха

(до Ок­са­ни)

Піди лиш, до­ню, там пош­ли Се­ме­на.

(Оксана ви­хо­дить і не­за­ба­ром вер­тається).

 

Степан

Якби лиш я не став вам на за­ва­ді…

 

Перебійниха

Ото б та­ки! Ще в нас у ха­ті ста­не

для гос­тя міс­ця!

 

Перебійний

Ти, си­на­шу, в ме­не

за­будь всі це­ре­ге­лі. Таж зо мною

не­біж­чик батько твій хліб-сіль во­див,

уку­пі ми й ко­за­ку­ва­ли.

(Садовить Сте­па­на і сам сі­дає при сто­лі. До Ок­са­ни).

Дочко, ти б нас по­час­ту­ва­ла на по­ча­ток.

(Оксана на­ли­ває з су­лій­ки дві чар­ки - батько­ві й гос­те­ві).

 

Оксана

Боярине, будь лас­ка, приз­во­ляй­ся.

 

Степан

(узявши чар­ку, встає і вкло­няється Ок­са­ні)

Дай бо­же, пан­ноч­ко, то­бі щас­ли­ву

та крас­ну до­лю!

 

Оксана

Будь здо­ро­вий, пив­ши.

(Степан, ви­пив­ши, знов сі­дає. Ок­са­на час­тує батька. Всі ве­че­ря­ють).

 

Перебійний

(до Ок­са­ни)

А він спо­чат­ку не піз­нав те­бе,

ти знаєш? За­пи­тав: яка то пан­на

у пер­шій па­рі ко­рог­ву не­се?

 

Оксана

(усмі­ха­ючись і пог­ля­да­ючи на Сте­па­на)

Коли?

 

Перебійний

Та ото­ді ж, як ти на трій­цю

в про­це­сії між брат­чи­ця­ми йшла.

 

Степан

Ти завж­ди но­сиш ко­рог­ву?

 

Оксана

(з пев­ною са­мов­ті­хою)

А як же,

я пер­ша брат­чи­ця в ді­во­чім братст­ві.

 

Перебійний

(жар­тів­ли­во під­морг­нув­ши)

Се вже то­бі не та ма­ла Ок­сан­ка,

що ти, бу­ло, їй ро­биш ве­ре­тен­ця.

 

Оксана

Ті ве­ре­тен­ця й до­сі в ме­не є…

(Замовкає, за­со­ро­мив­шись).

 

Степан

(вті­ше­ний)

Невже?

 

Оксана

(перебиваючи ні­яко­ву для неї роз­мо­ву. До ма­те­рі)

А де се, ма­мо, наш Іван?

 

Перебійниха

Та де ж? На ву­ли­ці між то­ва­рист­вом.

 

Іван

(Оксанин брат, мо­ло­дий ко­зак, уві­хо­дить з бу­дин­ку).

Ба ні, я тут. Да­вай­те, ма­мо, їсти.

 

Перебійниха

Ти б упе­рід хоч при­ві­тав­ся з гос­тем!

 

Іван

(сі­да­ючи, нед­ба­ло)

Ми вже ві­та­ли­ся там, ко­ло церк­ви.

 

Перебійний

Він бу­де меш­ка­ти в нас до від’їзду.

 

Іван

(так са­мо)

От як? Що ж, доб­ре… Слу­хай-но, Ок­са­но,-

ця стра­ва вже прос­тиг­ла, при­не­си

сві­жі­шої.

 

Оксана

(ура­же­на йо­го нед­ба­лим то­ном)

Служебка за­раз прий­де,

то й на­ка­жи їй.

 

Іван

Ба, яка ти гор­да.

(До Сте­па­на).

У вас там на Моск­ві, ли­бонь, дів­ча­та

так бриш­ка­ти не смі­ють?

 

Степан

Я мос­ковських

дів­чат не знаю.

 

Оксана

Як же се?

 

Степан

Я, влас­не,

не­давнє на Моск­ві. По­ки ще батько

жи­ві бу­ли, я в Києві, в на­уці,

при Ака­де­мії зде­більша про­бу­вав,

а вже як батько вмер­ли, я поїхав

до ма­те­рі на по­міч.

 

Перебійниха

Чом ти ліп­ше

сю­ди не пе­ре­віз ма­ту­сі?

 

Степан

Трудно.

Нема при чім нам жи­ти на Вкраїні.

Сам, здо­ро­в, знаєте - са­ди­бу

сплюнд­ро­ва­но бу­ло нам до цег­ли­ни

ще за Ви­гов­щи­ни. Бу­ли ми зро­ду

не ду­же так маєтні, а то­ді

й ті не­ве­ли­кі доб­ра уте­ря­ли.

Поки чо­гось до­був­ся на Моск­ві,

мій батько тяж­ко бі­ду­вав із на­ми.

На ра­ді Пе­ре­яс­лавській мій батько,

по­дав­ши сло­во за Моск­ву, до­дер­жав

те сло­во вір­не.

 

Іван

Мав ко­му дер­жа­ти!

Лихий їх спо­ку­сив да­ва­ти сло­во!

 

Перебійний

Тоді ще, си­ну, над­воє га­да­лось,

ніх­то не знав, як спра­ва обер­неться…

а по­тім… при­ся­гу не кож­не зра­дить…

 

Іван

(іро­ніч­но)

Та пев­не! кра­ще зра­ди­ти Вкраїні!

 

Степан

(спа­лах­нув, але стри­мав­ся)

Не зрад­жу­вав Ук­раїни