Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

на їхніх обличчях. Вони знаходили себе гарнішими на моїх картинах, ніж у своєму дзеркалі, і поверталися до мене, коли наставав час малювати їхніх дружин чи коханок.

Незабаром я здобув певне визнання, і для вершків суспільства стало гарним тоном мати свій портрет, виконаний Елуа Леру. Кажу так без марнославства: у місті було мало портретистів, і жоден не працював так швидко, як я, тож роботи мені не бракувало. Через деякий час я навіть міг дозволити собі відмовляти. Поміж тих, хто до мене звертався, я віддавав перевагу тим, хто добре платив і міг мене розважити. Минула вже та часина, коли я малював нотаріусів і священиків у їхніх сумних одежах. Для задоволення я робив радше ескізи птахів, які шугають в небі, дзьобають, будують гнізда чи годують свою малечу. Мені подобалися їхні кольори і те, що вони не залишалися на одному місці. А ще мені подобалося, що вони геть не зважали на мою присутність. Я почав також малювати яйця, що відволікало мене від іншого.

Якщо я й погодився зробити цього тижня портрет юної дівчини на виданні, то тільки щоб допомогти одному своєму товаришеві, який мав певні зобов’язання перед сім’єю. Та навіть тоді я виявив обережність і запитав, чи вона гарненька.

— Цього не знаю, — відповів товариш. — Та знаю, що вона молода.

— Це вже щось, — відказав я, уявляючи одну з цих блідих отроковиць, з яких робили малюнок, коли вирішували віддати їх якомусь далекому і підозрілому сеньйорові, який хотів бачити їх, перш ніж брати якісь зобов’язання.

Уранці, коли перед першим сеансом проводив рукою по тополиній дошці, щоб пересвідчитися, що на ній не залишилося слідів від задирок і скалок, я вже підготувався підправити колір рум’янцю, пом’якшити вигин підборіддя чи вкоротити занадто довгий ніс, у супроводі гувернантки увійшла вона. Кутиком ока я примітив, що вона струнка і брюнетка, але не обернувся одразу, даючи їй час вивчити полотно, перед яким вона повинна сидіти, і на якому було накидано малюнок, серпантин дороги в сільській місцевості. За роки роботи я помітив наступне: люди, які готуються, щоб намалювали їхній портрет, майже завжди почуваються незручно. У своєму збентеженні вони виказують дещо, що потім прагнуть приховати від мене протягом довгих годин позування і що незалежно від них стає частиною їхнього портрета. Це сум’яття, в якому вони розкривають себе, не бажаючи цього, ставало таким собі фоном, невидимим, але відчутним, і забарвлювало решту картини. Та коли я все ж повернувся, вона спиралася на розкладного стільця, якого я дістав для неї, і дивилася на мене очима, колір яких я не зміг би назвати і сьогодні. Збентежений, я впустив пензля, якого тримав у руці, а намагаючись його впіймати, я перекинув глечик із водою.

— Не нервуйтеся. Усе мине якнайліпше, — сказала вона з легкою усмішкою.

Якби навіть моє життя залежало від того, я не зміг би сказати, чи вона щиро намагалася мене заспокоїти, а чи просто кепкувала з мене.

Першого дня я зробив лише овал її обличчя; зображене спереду; три чверті; купається в світлі полудня, яке вливалося через вікно; з боку; штори наполовину зсунуті, у полум’ї свічки, яка залишала якусь частину в тіні.

Другого дня я наніс просту зачіску, що стягувала назад її чорні кучері, наки́дав її високого лоба і дуги її брів на білій шкірі. Третього дня увесь сеанс повністю я провів за спогляданням і вивченням своєї дошки, ще майже порожньої, наче вимірював відстань між однією й іншою. Підійшовши до неї, я простяг руку, щоб перекласти пасмо волосся, проте гувернантка завадила мені і сама переклала непокірний кучерик за вухо, тимчасом як Анна залишалася нерухомою і дивилася просто перед собою. Четвертого дня я їй пояснив, що потребуватиму ще щонайменше тиждень, щоб закінчити портрет. Коли казав ці слова, я думав: місяць, у крайньому разі місяць, а то і два.

 

— Ти ж знаєш, що тобі не заплатять більше, — нагадав мій товариш, який прийшов на прохання сім’ї подивитися, як просувається робота над портретом.

Він трішки занепокоївся тим, на що все повертало. Я клацнув язиком, що означало, що це не має жодного значення.

Вона приходила щодня зранку, ближче до його середини, і залишалася допоки освітлення в майстерні не починало змінюватися. Увесь цей час вона сиділа, сиділа нерухомо, як статуя, тінь усмішки на вустах і в очах. Вона спостерігала за мною зі спокійною зацікавленістю, питань не ставила. У перші дні я теж не говорив, і в кімнаті було чутно тільки шурхотіння пензля по дерев’яній дошці, а ще голосне дихання гувернантки.

Коли вона йшла, я залишався сидіти біля її незакінченої картини, неспроможний відділити себе від неї. Сама думка, що за кілька днів вона вже не приходитиме в мою майстерню, була для мене нестерпною, такою ж недоречною, наче мені сказали, що я маю жити без Сонця чи без власних рук. Я знаходив певну розраду біля картини, яка була почасти її молодшою недосконалою сестрою. Однак із портретом мені також доведеться розлучитися.

Якось увечері я поставив другий мольберт поряд із тим, який тримав уже почату картину. На цей другий мольберт я поставив дубову дошку, меншу за першу, на дотик вона була як жіноча щічка. У сутінках я почав малювати на ній другий портрет Анни, наполовину портрет із портрета, а наполовину плід моєї уяви.

Обличчя було світлою маскою в оточенні її розпущеного волосся, яке перекочувалося темними хвилями. Губи ледь-ледь розтулені (чи бачив я хоч колись її зуби?) зображені розтягнутими, — це я придумав їй, — у щось середнє між усмішкою і насмішкою. Для очей я змішував свої найдорожчі порошки, аж поки не отримав пасту густу і майже безбарвну, яку я, бо нічого ліпшого не було, наніс на срібну фольгу, в якій вгадувався тьмяний блиск яєчної емульсії.

Робота над обома портретами просувалася майже в одному ритмі; на відміну від Пенелопи, яка протягом ночі знищувала