Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

їх теж занотовувала впереміш на папері, бо мені здавалося, що ці миттєвості були надзвичайно важливими, і якщо їх не взяти на замітку, то вони щезнуть для мене назавжди. Цей записник був наполовину романом, а наполовину записами спостережень, нотатками для пам’яті.

Часто увечері в мене не було сил перед сном заносити до будинку дитячий візочок. Якось вночі була сильна буря, яка все залила. Уранці блокнотик був удвічі грубшим і став схожим на просякнуту водою губку. Його сторінки деформувалися, половина слів зникла — точніше середина: половина з правого краю непарної сторінки і половина з лівого краю парної сторінки. Останнє читалося ще доволі ясно, але на півдороги слова розпливалися, світлішали, змивалися і зрештою повністю зникали. Можливо, саме так, у каламуті чорнила, моя історія розчинилася в історії Гори. Зараз я вже нездатна їх роз’єднати.

Ця потішна пригода дуже схожа на фінальну сцену в одному з моїх романів «Правильне використання зірок», де леді Джейн перекидає чашку з чаєм на географічну мапу, яку до цього малювала багато годин, і кольори розчиняються на її очах. Тут я не можу нічого вдіяти. Якби я це вигадала, то написала б інакше. Тож бо, щодня слова тонуть у дощі, сльозах, чаї, історії, змішуються, минуле й теперішнє переплутуються, камені й дерева розмовляють над нашими головами.

Як ці 2 чоловіки, які ніколи

не існували і яких я пробую

вигадувати о-о часно

г на якій вони живуть,

вони роблять, щоб

зустріти на березі

парк Пратт;

я знаю, що вони

написали.

Цієї ночі мені снилося, що абатство

пустилося в дрейф по морю

штормів, ледве торкалися,

стирали хвилі заввишки з

* * *

Цього благословенного року 14** посеред затоки постала Гора; у центрі її височіло абатство. А в ньому, посередині, навколо його серця, розташувалася монастирська церква. Усередині трансепта лежав чоловік. У серці цього чоловіка була печаль, така глибока, що й затоки не вистачило б, щоб її вмістити.

У нього не було віри, та церква не ображалася. Бувають страждання такі великі, що звільняють вас від обов’язку вірити. Розпростертий на плитах, руки розкинуті, Елуа сам був хрестом.

 

У певний час абатство затихає, а зали порожніють. Від заутрені до утрені, коли вниз спадає синє світло, час зупиняється, щоб перевести подих. Цей час не для пересічних чоловіків, які спокійно хропуть: він належить хворим, божевільним і закоханим. Це час, коли я прокидався біля сонної Анни, щоб послухати її легеньке дихання. Пози, в яких вона спала, були найнеймовірнішими: руки зігнуті, ноги схрещені, наче Морфей розважався, змушуючи її уві сні робити так для мене. Крізь вікно я бачив синє небо ще темного океану. Через кілька хвилин розвидниться, і день настане для всіх, та ця мить належала тільки мені.

Я ще й тепер просинаюсь у цей непевний час між ніччю і днем, і вже більше року потому я все ще шукаю її сонне тіло біля себе. Щоразу потребую кількох секунд, перш ніж я знову усвідомлюю цей простий факт: її вже немає. Я втрачаю її знову щоранку перед сходом сонця. Здавалося, що той самий біль, який відчуваю щодня, мав би притуплятися, як затуплюється лезо ножа, яким з силою ріжуть м’ясо, але це не так. Щодня я втрачаю її як уперше. Вона не перестає вмирати.

Я не Божа людина, я не людина науки. Я був художником, та вже ним не є. Усім тим малим, що мені відомо про світ, я завдячую розповідям тих, хто більш ученіший за мене. Ось що я знаю: я кохаю жінку, а вона мертва.

Ця жінка не була моєю. Вона була одружена з іншим, проте не належала нікому. Вона мала чорне, як смола, волосся і очі кольору, якого я ніколи не зустрічав у інших, ні до, а ні опісля. Сьогодні вона в землі, погризена червами. Роберт нелюб’язно відповідає на мої розпитування щодо потойбічного світу. Мені хочеться вірити, як вірить він, що вона знаходиться біля Бога-Батька в його царстві в компанії праведників. Я не знаю, як поєднати ці дві ідеї. Чи може так бути, що царство Боже заповнене червами, і всі, і кожен там ходить навпомацки, обличчя спотворене, очниці порожні? А потім дзвонять до заутрені, монахи встають і йдуть довгою вервечкою до каплиці, де прославляють прийдешній день.

 

Вона була донькою дуже багатого торговця, я ж був нічиїм сином.

Досить вправний художник, я навчався в одній майстерні, де мені спочатку довіряли наповнювати пейзажі заднього плану, на яких інші, досвідченіші, зображали портрети багатіїв і можновладців, а потім і до мене дійшла черга малювати їхню подобу. За кілька років у мене набралося вдосталь клієнтів, щоб я зміг залишити майстерню і приймати покупців у себе. Я рано зрозумів перевагу додавати буржуа благородства, відсутнього