Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

професіональний холодок. Він увесь напружився, витягнув шию і завмер, нашорошивши вуха, наче мисливський пес. Але ті двоє біля машини мовчали. Гуго затис у губах кінчик сигарети, припалив, затягнувся раз-другий і тільки тоді поглянув на студента. Якусь мить вони дивилися один одному в очі, немов вели напружену німу розмову, потім Гуго всміхнувся, поплескав студента по плечу:

— Будь обережним, Хорсті. Повертайся швидше. На нас чекають дівчатка і добра випивка «У красуні Ірми», — він підморгнув і пішов геть.

Студент подивився йому вслід, нервово жбурнув недокурок і сів у машину. Як норовистий кінь, «майбах» рвонув з місця і побіг вулицею.

В два скоки Маєрбер опинився біля чорного лімузина, шарпонув дверцята і впав на сидіння.

— Вперед! Не спускай з нього очей! — наказав Кьоніг.

Машина рушила за «майбахом», що маячив уже десь на розі Ісманінгерштрасе.

— Ну, що там?

— Все гаразд, «майбах» веде студент, — відсапуючись, почав Маєрбер. — Цей молодий, та ранній. Доньку професора окрутив.

— А валізки? — сухо перебив Кьоніг.

— Так точно, є. Син професора поклав їх у багажник, — доповів Курт.

— Запам'ятайте, Маєрбер, там не було ніякого сина професора. Був тільки один, як ви його називаєте, студент. Один, зрозуміли?

— Так точно, гер гауптман, — випалив Маєрбер.

В топі, яким Кьоніг радив забути про Гуго фон Глевіца, Маєрбер відчув небезпеку. Може, тут криється якась пастка і для нього, Курта Маєрбера? Тепер такий час, що всього можна чекати. Краще мовчати і робити те, що наказують.

Дощ перестав. Мокрі камінні бруси Максвеберплацу ледь поблискували в синьому світлі підфарників. На заході ще пломенів шмат неба, але місто вже потонуло в густому мороці. Вести машину було важко, і Курт напружував зір, щоб не загубити з очей «майбах». За Ізаром на Зендлінгерштрасе пролунав сигнал повітряної тривоги. Мабуть, його почув і студент, бо наддав газу і понісся вперед як оглашенний. Курт ледве встигав за ним, мчав, ризикуючи збити когось у темряві вузької, ніби траншея, вулиці. Раптом морок зник. Мертве світло засліпило очі. Страшний вибух розколов повітря на міріади гострих дзвінких скалок і вдарив ними у вуха. Метрів за сто попереду химерним вогненним пухирем надувся шестиповерховий будинок. Пухир луснув і запалив вулицю битою цеглою, скаліченими залізними балками, понівеченими меблями і трупами. Але перш ніж це сталося, під нього пірнув спортивний «майбах». Чи пощастило йому проскочити, Курт не знав. У ту мить Маєрберу було не до студента, він рятував власне життя — інстинктивно натис на гальма. Машина заверещала, закрутилася на мокрій бруківці, ніби вражена в серце тварина. Її занесло на тротуар і вдарило боком об рекламну тумбу. Несподівано запала глибока тиша. Страшна передвічна тиша, від якої зупиняється серце. Курт не витримав — вискочив з машини і кинувся тікати. Не тямлячи себе від жаху, він біг назустріч хмарі диму, що повільно сунула від руїн. Десь поблизу знову рвонула бомба. Башта пожежної вахти захиталася. Курт зупинився, підняв над головою руки, захищаючись від багатотонної громади, що невблаганно, мов сама смерть, падала на нього. Відскочив убік, притулився до залізних прутів огорожі і застиг, чекаючи кінця. Але башта не впала на вулицю, вона раптом зсунулася, ніби пірнула в чорну хмару диму. Зорі щезли. Замість них у каламутному небі горіло три мертвих сонця. Курта охопив нелюдський жах, йому здалося, що він божеволіє. Хотів перехреститися, але рука так і повисла в повітрі. Над ним, зачепившись сорочечкою за гострий шишак огорожі, висів труп немовляти. У Курта підкосилися ноги. Він присів під огорожею і охопив голову руками. Від Гауптбангофа долітали глухі удари. Американські літаки бомбили знаменитий мюнхенський вокзал. Кожен удар бив по нервах, і Курт здригався всім тілом, немов від пропасниці. У цю осінню ніч 1944 року Курт Маєрбер уперше в житті на власні очі побачив жахливе обличчя війни.

Протяжний звук сирени сповістив про кінець повітряної тривоги. Курт підвів голову. На місці будинку рваною раною зяяли руїни. Диміли обвуглені головешки, стрибали язики полум'я. Курт встав, зняв з огорожі труп немовляти і відніс до руїн. Там він поклав його на купу битої цегли і стояв з капелюхом у руках, дослухаючись до завивання сирени, що звучало мов реквієм. Біля руїн зупинились автофургони рятівної команди. Якісь старі жінки, студенти, молоденькі курсистки, літні люди в робітничих комбінезонах з безмежною втомою в очах вилазили з фургонів і, боязко позираючи на руїни, шикувались по двоє. Засапаний астматичний товстун викрикував:

— Шнеллер! Шнеллер!

Знайомі слова повернули Курта до дійсності. Він згадав про Кьоніга. Коли підійшов до машини, гауптман лежав непритомний. Голова йому впала на груди. На чорну краватку і пришпилений до неї емальований значок із свастикою капала кров. Курт узяв руку шефа, намацав пульс. Серце Кьоніга билося рівно, ніби він просто заснув у машині. В розбитій вітрині винарні Маєрбер знайшов чудом уцілілу пляшку бургундського. Витяг з неї корок і линув вином у лице Кьонігу. Гауптман глибоко зітхнув, розплющив очі. Ще за якусь мить він виліз з машини і, дивлячись на Курта затуманеними очима, спитав:

— Де ми?

Маєрбер пояснив. Поволі Кьоніг згадав все, що сталося. Очі його проясніли, і він потяг руку до бургундського. Курт подав пляшку.

Гауптман прополоскав вином закривавлений рот і сплюнув. Об брук щось дзенькнуло: біля лакованих чобіт гауптмана, тьмяно виблискуючи золотом, лежали два передніх зуби. Курт подав їх Кьонігу. Криво посміхаючись, той заховав їх у нагрудну кишеню. Мовчки перехилив пляшку і випив її до дна. Потім дістав білу, як сніг, хустинку і витер розбиті губи.

— Їдьмо. Швидше! — наказав він таким знайомим Маєрберові тоном, що той здригнувся, ніби остаточно прокинувся від сну.

Машина була неушкодженою. Мотор працював рівно. «Як серце Кьоніга», — чомусь подумав Курт і здивувався такій несподіваній аналогії.

— Куди накажете, в гестапо? — запитав Маєрбер, спрямовуючи лімузин на середину вулиці.

— На Інсбрук! — кинув гауптман.

Їм довелося об'їжджати місце катастрофи. Вузенькі вулички, щедро оздоблені середньовічною готикою і бюргерським