Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

чаду. О, Гуго мастак на такі діла. А тепер Гуго категорично відмовився говорити про начинку шкіряних валізок, під страхом смерті заборонив заглядати всередину, але Хорст і без того знає, що йому доводиться возити по ночах до швейцарського кордону. Якось один із тих типів ненароком розкрив на його очах валізку… А втім, яке йому діло до того, що там у валізках. Гроші платять — і добре. Гроші не пахнуть. До того ж він діє за наказом самого рейхсюгендфюрера Артура Аксмана. «Важливе завдання рейху!» — принаймні так пояснював Гуго. Він натякав, що за ці послуги Хорст дістане нагороду. А воно було б незле. Шарфюрера полонили солодкі мрії. Він уявив собі, як повитягаються від заздрощів фізіономії недругів, коли він з'явиться в університеті з муаровою орденською стрічкою в петлиці. Однак насолода від тих честолюбних думок втішала його недовго.

Пригадалися слова Гуго фон Глевіца, сказані якось за чаркою: «За ці послуги можуть нагородити так, що й кісток не збереш, особливо коли потрапиш в лабета до Дітца». — «А хіба барон не знає, що ми виконуємо завдання рейху?» — «Дурний ти, Хорст, — яка ж то буде державна таємниця, коли про неї знатимуть усі. А Дітц, як тобі відомо, не у фаворі. От і лютує сілезький вепр. Інша справа ми з тобою. Нам довіряють, і ми повинні зробити все так, щоб ні одна собака про це не довідалась. Зрозумів? І запам'ятай, як відчуєш, що попав на око гестапо, тікай, бо поки там нагорі дізнаються про тебе, Дітц встигне обробити так, що і мати рідна не впізнає. Та ти не лякайся, Хорсті, все буде гаразд. Я тобі друг чи ні? Покладись на мене. Не пропадеш…» Гуго ще довго говорив, підливаючи коньяк у Хорстову чарку і таки залив хмелем тривогу. А ось тепер вона знову виповнила душу шарфюрера Хорста Торнау.

На вітрове скло впали перші краплі дощу. Зірвався вітер, підняв листя і погнав його вулицею. Хорст згадав про тент. Вискочив з машини і трохи було не попав під колеса чорного лімузина, що несподівано промчав повз нього. Шарфюрер вилаявся, але особливого значення цьому випадку не надав. Заклопотаний тентом, він не помітив і того, як на розі Терезієн- та Зіберштрасе з лімузина вислизнула темна постать і шугнула в тінь чавунної огорожі. Зненацька сипонув дощ, зашарудів опалим листям, засичав між гіллям дерев, що благально простягали до неба чорні віти.

Холодні краплі пробралися за комір. «Цум тойфель! Мокни тепер отут цілу годину! І хто мене гнав з дому?» Він хотів сісти в машину, але раптом помітив — у кімнаті Гізели спалахнуло світло. Підійшов до брами. Хвіртка була замкнена. Не довго думаючи, переліз через чавунну огорожу і підбіг до вікна. Постукав у шибку тихенько, щоб не почули на другому поверсі. Хоч і не домовлялися про зустріч, але Гізела, він це знав напевне, буде йому рада. Все ж не під дощем киснути.

Курт Маєрбер за свої десять років служби в гестапо бачив багато такого, від чого й тепер, коли згадає, кров холоне в жилах. Проте стежити за фіглями-міглями отакого лобуря йому доводилося вперше. Затаївшись в тіні розлогої липи, він бачив, як студент (так він називав свого підопічного) переліз через огорожу вілли і легенько, мов кіт, подряпав у шибку. За мить до шибки притулилось дівоче обличчя і розпливлося в щасливій, трохи розгубленій усмішці. Юнак і дівчина зустрілися на ґанку і завмерли. Потім студент нерішуче взяв дівчину за плечі, і вона припала до нього, незграбно обвила руками шию. Курт згадав недобрим словом начальство, що, мабуть, уже зовсім здуріло, коли примушує займатися отаким дріб'язком.

Студент і дівчина зникли за дверима. Деякий час у кімнаті горіло світло, і Маєрбер бачив застиглі в довгому поцілунку тіні на кремовій шторі вікна. Потім світло погасло.

«Ні, начальство таки з'їхало з глузду. Подумати тільки: сам гауптман Кьоніг виїхав на операцію — сидить оце в машині і, мабуть, мріє про залізний хрест з дубовим листям…»

Нічого підозрілого в тому, що сталося, Курт Маєрбер не вбачав. Навпаки, вілла на Терезієнштрасе була йому добре знайома. В ній жив можновладний професор Герберт фон Глевіц, один з тих, чиє ім'я жителі Мюнхена вимовляють з повагою і навіть острахом. Пан професор був головою багатьох державних комісій, професором Мюнхенського університету, власником відомої на всю Німеччину клініки. Професор мав сина і дочку. В будинку жила ще досить молода економка з донькою, але вікна її кімнати виходили на протилежний бік, на чорний двір, де були господарчі будівлі і гаражі. Маєрбер добре знав, де розміщені покої господаря, хоч не бував у будинку професора. Ні, таких, як він, фон Глевіци і на поріг не пускали. Хазяїн ручкається з самим фюрером, буває в нього на прийомах, коли Гітлер приїжджає в Берхтесгаден. Не раз Маєрбер незримою тінню супроводжував професора від резиденції Гітлера «Орлиного гнізда» сюди, на Терезієнштрасе. Не раз доводилося йому стояти під цією огорожею, коли барон фон Дітц гостював у професора. І тому Маєрбер аж ніяк не міг повірити, що будинок фон Глевіца може бути на підозрі у гестапо. Тут щось не так. Проте думати над цим не входило в його обов'язки. Наказ є наказ: слідкувати за «майбахом», студентом і особливо за валізками. «Майбах» стоїть біля воріт, студент упадає біля дочки професора. А валізки? Курт вирішив оглянути машину. Дощ розігнав поодиноких відвідувачів парку. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Маєрбер пройшовся повз «майбах» — валізок усередині не було. Не було їх і в багажнику. Це насторожило агента, але на роздуми не лишалося часу — від будинку повертався Хорст Торнау, і Маєрбер змушений був знову пірнути у тінь огорожі. На цей раз студент вийшов у хвіртку і тихо причинив її за собою. Потім підійшов до машини, закурив, поглянув на годинник і двічі натис сигнал. Через деякий час від будинку почулися важкі кроки, клацнула у хвіртці клямка і до машини підійшов широкоплечий, кремезний Гуго фон Глевіц з двома шкіряними валізками в руках.

Маєрбер бачив, як студент відчинив багажник, і син професора одну по одній опустив туди важкі шкіряні валізки. Стукнула кришка багажника, і від того глухого удару Маєрбер відчув під серцем знайомий