Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

барокко, були сповнені ситого спокою. Ця ситість несподівано викликала в душі Курта незнайоме раніше почуття обурення. Ніби всі ці розкішні, схожі на солодкі тістечка будинки своєю безтурботністю ображали пам'ять тих, хто лежав під руїнами Зандлінгерштрасе. На центральну магістраль Маєрбер виїхав лише поблизу переїзду — майже на протязі кілометра лежали руїни.

«Мабуть, він зараз десь тут, під цими уламками, — подумав про свого підопічного Курт. — Треба мати неабияке щастя, щоб живим проскочити через це пекло. Безглуздо тепер пертися на Інсбрук. Та хіба про це скажеш, хіба Кьоніг послухає. Через кілька днів студента знайдуть. Справу закриють, і на обкладинці з'явиться печатка: «Тот»[1]. Скільки їх там, під руїнами?..» Маєрберу раптом згадалося немовля, пришпилене, нби метелик за крильце, до чорного неба. Курт зітхнув і поглянув на шефа. Гауптман тримав біля розбитого рота просяклу кров'ю хустинку і про щось думав, його водянисті очі ніби замерзли і розкололись на сірі холодні кристали. А задуматись Кьонігу було над чим. Операція фактично провалилася. Студента накрили уламки. Правда, все це сталося не з вини гауптмана, але Дітцу те байдуже. Хіба наважиться барон доповісти про катастрофу самому Гіммлеру, який тільки сьогодні вранці особисто цікавився студентом, з'ясовував найменші подробиці справи. Ні, нехай Дітц дізнається про все від кого завгодно, тільки не від нього. Хто-хто, а Кьоніг добре знає, яким буває барон у перші хвилини гніву, якою жорстокістю, нелюдською жадобою помсти наливаються підсліпуваті дитячі очі шефа мюнхенського гестапо, коли той впадає у божевільний гнів. «Винного», звичайно, знайдуть… Що буде з хворою на серце фрау Кьоніг, коли винним зроблять його і пошлють на Східний фронт? Гауптман стомлено заплющив очі. Пекли розбиті губи, боліла голова, неприємно заходилося серце. «Старість. Вона нагадує про себе зненацька. Підкрадеться непомітно, запустить в душу пазури і ссе твої сили, і точить серце». Кьоніг відчув на собі погляд і повернувся до Маєрбера. Їх очі зустрілися. Якась собача вірність, розгубленість і теплота були в очах агента, ніби він усе розумів і хотів допомогти порадою, розраяти тугу. Кьоніг злякався тих очей. Злякався самого себе.

— Пильнуй дороги! — гримнув він на Маєрбера, приховуючи за роздратованістю на мить відтале серце.

Далі їхали мовчки. Вже залишилися позаду Вольфратсхаузен, Кьонігсдорф, Кохель. Дорога знову притулилась до Ізару і, ніби опираючись на його чорну розбурхану хвилю, полізла в гори до Міттенвальда. Містечко майнуло у вікнах машини синіми приглушеними вогниками і щезло, немов провалилось в ущелину гір, покриту запоною важкого туману.

На перевалі стояла густа мряка. Вітрове скло вкрилося росою. Стрічний вітер збирав дрібні краплини у великі і гнав знизу вверх, застеляючи дорогу. Праворуч здіймалися чорні ялиці, ліворуч, десь на дні глибокого провалля, шумувала ріка. Світло фар не пробивало мряки. Курт погасив фари і, коли очі трохи звикли до темряви, погнав машину швидше. Дорога спускалась в ущелину. Скоро вона одірвалась від туману, і його сіра фосфорична запона повисла над головою. Раптом Курт помітив на дорозі червоний вогник. Він то згасав, то знову спалахував: хтось пропонував їм зупинитися.

— Стій! — наказав Кьоніг.

Курт натис на гальма. До них бігли якісь люди. Гауптман вийшов з машини. Молоденький лейтенант у формі військ СД виструнчився перед ним і доповів:

— Гер гауптман, все зроблено, як ви наказали. Десять мотоциклістів, дві машини з солдатами.

— «Майбах» не проїздив? — перебив його Кьоніг.

— Ні, гер гауптман. Ми прибули сюди о сьомій. Об'єкт не проїздив. Вартові на місцях. Шлагбаум закрито.

Лейтенант говорив ще щось, але Кьоніг його не слухав. Гауптман дістав з машини плащ, накинув його на плечі і пішов дорогою вниз. Курт рушив за ним. Кроків за п'ятдесят він помітив будинок, що ніби виростав із крутої чорної скелі. Це була гауптвахта на старому кордоні з Австрією. Біля будинку стояли вкриті брезентом машини. Поблизу моста маячили постаті мотоциклістів. Вогники їх сигарет блукали в темряві, мов світляки. Кьоніг і лейтенант зайшли в будинок. Курт зупинив машину біля ґанку, відчинив дверцята і випростав закляклі ноги. М'язи налила втома. Гірське повітря, напоєне духмяними пахощами хвої і тонким ароматом альпійських трав, приємно лоскотало ніздрі. Курт заплющив очі, з насолодою відпочиваючи. Проте відпочивати йому довелося недовго. Від дороги долетіли вигуки, лемент. Темну ніч раптом розітнув постріл, громом розкочуючись по навколишніх горах. Над ущелиною звилися ракети. У їх мертвому світлі Курт побачив «майбах». Приземкувата спортивна машина, дико ревучи мотором, промчала повз гауптвахту, на друзки рознесла шлагбаум, перескочила міст і пірнула в нічну пітьму. Біля будинку зчинився гвалт: тріщали мотоцикли, кричали офіцери, гуркотіли мотори. Кьоніг вскочив у лімузин.

— Жени! — захрипів він над вухом Маєрбера. — Таки проґавили, паскуди! йому ще в ляльки гратися, а воно вже лейтенант! Щеня! Не здогадалося навіть дорогу машинами загородити.

Кьоніг трусився від люті і надсадно кричав у вікно, підганяючи солдат:

— Форвертс, форвертс! Сучі діти! Взяти живого! Курт виїхав на дорогу і з силою натиснув педаль

газу. Машина помчала дорогою на Шарніц. Але перш ніж вона вискочила на міст, вперед вирвалися мотоциклісти. Кьоніг напружено вдивлявся в темряву ночі, нервово скріб підборіддя. «Тепер він од мене не втече, нікуди не дінеться. І барон, і «Вірний Генріх» матимуть те, що хотіли. Фрау Кьоніг може бути спокійна. Все буде гаразд».

Дорога вилася схилом крутої гори, підскакувала, стрімко падала вниз. Курт почував себе, як на літаку, що потрапляє в повітряні ями. Вони мчали із швидкістю більше ста кілометрів на годину, але «майбах» жодного разу так і не з'явився в полі їхнього зору.

Раптом дорога круто піднялася вгору і пірнула в туман. Хвилин десять лімузин продирався крізь його запону. Піт заливав Куртові очі. Здавалося, цій білій холодній мряці не буде краю. Але туман нараз залишився нижче дороги, і Маєрбер побачив гори, залиті місячним сяйвом. А ще за хвилину світлий приземкуватий «майбах» промайнув дорогою на протилежному боці урвища. Мотоциклісти відстали од нього на кілометр, а то й більше.

— Швидше, швидше, хай йому чорт! — кричав Кьоніг.

Але Курт і так брав від