Жорж Сіменон - Порт у тумані

Вона вставляє ключ у замок, штовхає хвіртку, яка з брязкотом відчиняється, і йде посипаною гравієм доріжкою. Мегре розплачується з водієм і поспішає слідом. Таксі від'їздить, і стає зовсім темно.

— Чи не можете ви запалити сірника? Ніяк не попаду ключем в отвір.

Спалахує вогник. Двері відчиняються. Раптом щось темне шмигає в Мегре попід ногами. Жюлі вже в коридорі; вона повертає вимикач і з цікавістю дивиться вниз, примовляючи:

— Адже це кіт чкурнув із хати, правда ж?

Із цими словами вона знімає капелюшок, пальто, звичним рухом чіпляє їх на вішалку, відчиняє двері на кухню і вмикає там світло, мимоволі показуючи в такий спосіб, що саме тут мають звичку сидіти гості цього дому.

Кухня простора, стіни її облицьовані кахлями, великий стіл світлого дерева вичищений піском, мідний посуд аж сяє. Капітан машинально підходить до лозового крісла біля пічки й сідає.

— Одначе я була певна, що вигнала кота перед від'їздом, як завжди.

Жюлі бурмоче це сама до себе. Вона непокоїться.

— Так, це зовсім точно. Всі двері добре замкнені. Скажіть, пане комісаре, чи не хочете піти зі мною разом оглянути будинок? Я боюся.

І справді, вона боїться, навіть не наважується ступити перша. Вона прочиняє двері до їдальні. Там панує такий бездоганний порядок, паркет і меблі так старанно начищені, що відразу стає зрозуміло — цю кімнату ніколи не використовують за призначенням.

— Зазирніть за портьєри, дуже прошу…

У кімнаті стояло піаніно, впадали в око китайські лаковані дрібнички, порцеляна, що капітан, напевно, привіз із Далекого Сходу.

Далі салон, де меблі стояли в такому ж порядку й лишалися в такому ж стані, як у вітрині магазину, де їх було куплено. Капітан ішов слідом за ними; він аж сяяв од задоволення. Зійшли на другий поверх сходами, встеленими червоним килимом. Тут було три кімнати, з них однією не користувалися.

І скрізь чистота, пунктуальний порядок, теплий дух жилої оселі й кухні.

Ніхто тут не сховався. Вікна щільно зачинені. Зачинені й двері в садок, але ключ залишився ззовні.

— Кіт міг пролізти через душник, — сказав Мегре.

— Душника тут нема.

Повернулися в кухню. Жюлі відкрила буфет.

— Чи можна налити вам скляночку чого-небудь?

Лише тепер, походжаючи туди й сюди, немов за усталеним обрядом, наливаючи щось міцне в крихітні чарки, помальовані квітами, вона гостро відчула своє горе й залилася сльозами.

Жюлі спідлоба зиркнула на капітана, що вмостився в своєму кріслі. Це видовище завдало їй такого болю, що вона відвернулась і, затинаючись, промовила, аби змінити хід своїх думок.

— Піду приготую для вас кімнату.

Говорячи це, Жюлі схлипувала. Вона зняла зі стіни білий фартух і витерла ним очі.

— Вважаю за краще оселитися в готелі. Гадаю, тут є щось таке…

Жюлі кидає погляд на маленький фаянсовий дзиґар, — такий можна виграти на ярмарку, — його цокання надає особливої принадності домашньому затишку.

— Так, у цей час ви ще знайдете там когось. Це по той бік шлюзу, за шинком, який ви щойно бачили…

А втім, вона ще ладна його затримати. Здається, їй моторошно залишитись наодинці з капітаном, і вона вже не насмілюється дивитися в його бік.

— Чи ви певні, що в будинку нема нікого стороннього?

— Ви самі мали змогу в цьому пересвідчитись.

— А завтра рано ви прийдете?

Вона проводжає його до дверей, які одразу ж квапливо зачиняє. А Мегре пірнає в такий густий туман, що не бачить, куди ступнути ногою. Все ж він знаходить хвіртку. Потім відчуває під ногами траву, трохи далі — бруківку. Водночас він чує здалеку якесь виття, походження якого довго не може збагнути.

Воно скидається на мукання корови, але з якимсь надривом, з трагічними нотками.

— Тьху, дурень! — бурмоче він крізь зуби. — Та це ж сирена подає сигнал попередження…

Орієнтуватися тут важко. Враз просто під ногами Мегре побачив воду, що нібито парувала. Стрімко обривалася стіна шлюзу. Звідкілясь долинув скрегіт підойм. Він не пам'ятав уже, де перетнув канал, їдучи в таксі, й, угледівши вузькі містки, хотів був ступити на них.

— Обережно!..

Дивовижна річ! Адже голос зовсім поруч! У ту мить, коли відчуття самотності досягає апогею, виявляється, що за три метри від вас є хтось живий… Напруживши зір і роздивившись на всі боки, Мегре насилу розгледів неясні контури людської постаті.

І тут він зрозумів, чому його попередили. Місток, на який він хотів ступити, почав рухатися. Ворота шлюзу повільно розсунулись, і видовище стало ще запаморочливішим; зовсім близько, за кілька метрів, виникла стіна заввишки з добрий будинок. Нагорі вздовж неї низкою світилися вогні, тьмяні й розпливчасті від туману.

Корабель проходить на відстані витягнутої руки від комісара. Неподалік нього падає швартов; хтось його підхоплює, тягне до кнехта й закріплює.

— Назад!.. Обережно!.. — кричать відкілясь згори, з корабельного трапа.

Лише кілька секунд тому все здавалося мертвим, безлюдним. А тепер Мегре, йдучи вздовж шлюзу, помічає в тумані людські постаті. Хтось крутив підойму. Іще хтось біжить із другим швартовом. Митники чекають, аби встановити трап, щоб зійти на борт судна.

І все це діється в непроглядній темряві, у вологій хмарі, яка прикрашає вуса людей блискучими перлинками.

— Вам треба перейти туди?

Голос лунає зовсім поруч Мегре. Ага, другі ворота шлюзу!

— То поспішайте, бо, коли не встигнете, доведеться чекати чверть години…

Він переходить на той бік, тримаючись за трос, що править за поручень, чує, як під ногами вирує вода і весь час десь далеко голосить сирена. Увагу Мегре привертає цяточка світла. Наблизившись, він бачить рибалку в човні, пришвартованому до причалу; рибалка раз у раз підіймає й опускає велику сітку, що тримається на жердинах.

Рибалка байдуже поглядає на нього й