Жорж Сіменон - Порт у тумані

Навколо судна туман не такий густий, і в ньому можна розрізнити постаті, що сновигають туди й сюди. На борту чути англійську мову. Біля причалу чоловік у форменому кашкеті з галунами візує документи.

Начальник порту! Той, що тепер заміняє капітана Жоріса!

Він теж невисокий на зріст, але худіший, рухливіший; жартує з офіцерами судна.

Взагалі здається, що всесвіт звузився до кількох квадратних метрів відносного світла, а решта — величезна чорна яма, де губляться й суходіл, і вода. Море десь там, ліворуч, його ледь чути.

Хіба ж не такого самого вечора Жоріс раптово зник? Візував документи, як ото тепер його колега. Безперечно, теж жартував. Стежив за шлюзуванням, за маневрами кораблів. Вільно орієнтувався в темряві — йому досить було звичних звуків. Адже тут ніхто навіть не дивиться, куди йде!

Мегре, який тільки-но запалив свою люльку, супиться, відчуваючи себе безпорадним. Йому неприємна власна неповороткість людини суходолу, яку лякає або, навпаки, захоплює все, що стосується моря.

Ворота шлюзу розсуваються. Судно входить у канал; він не набагато вужчий, ніж Сена в Парижі.

— Даруйте, ви капітан порту?.. Комісар Мегре з кримінальної поліції… Я оце привіз вашого колегу.

— Жоріс тут? Отже, це таки він?.. Мені про нього говорили сьогодні вранці. Але чи то правда, що він трохи… — начальник порту покрутив пальцем коло лоба.

— Поки що так! Ви проводите цілу ніч у порту?

— Ніколи більше п'яти годин… Скільки триває приплив, авжеж! Він триває п'ять годин, і тоді кораблям вистачає води, щоб пройти в канал або вийти в море… Час припливу міняється щодня… Сьогодні ми щойно почали й матимемо воду до третьої години ночі…

Чоловік тримає себе просто. Він ставиться до Мегре як до колеги, оскільки й сам, кінець кінцем, теж є урядовець.

— Пробачте, одну хвилину…

Пильно вдивляється в море. І хоч нічого не видно, все ж промовляє:

— Це парусник з Булоні пришвартувався до паль, почекає, коли відкриють ворота…

— Вас попереджають про прибуття кораблів?

— Звичайно. Особливо про пароплави. Вони майже всі роблять регулярні рейси — з Англії везуть вугілля, повертаються туди з Кана з рудою…

— Ходімо вип'ємо чарку? — запропонував Мегре.

— Коли закінчиться приплив… мені треба бути тут…

І голосно віддає накази людям, яких не видно, але він точно знає, що вони на місцях.

— Вам доручено розслідувати цю справу?

З боку села чути чиїсь кроки. Під воротами шлюзу проходить чоловік, ось він ступив у смугу світла, й Мегре побачив цівку рушниці.

— Хто це?

— Мер. Пішов полювати на качок… У нього курінь на Орні… Його підручний має вже бути на місці і приготувати все потрібне на ніч…

— Як ви гадаєте, готель ще не зачинять, поки я дістануся туди?

— «Всесвіт»? Встигнете. Але поспішайте… Хазяїн скоро закінчить грати в карти й піде спать… А тоді вже його не піднімеш і за півцарства…

— До завтра, — сказав Мегре.

— Бувайте! Я в порту від десятої години, коли почнеться приплив.

Вони обмінялися потиском руки, так і не роздивившись один одного. А життя в густому тумані тривало; там можна несподівано зіткнутися з людиною й розійтися, так і не вгледівши її. І тебе охоплює, власно кажучи, не зловісне відчуття, а щось інше — якийсь невиразний неспокій, смуток, пригніченість від того, що навколо незвіданий, зовсім чужий для тебе світ.

Усюди морок, населений невидимками. Ось, приміром, десь зовсім поруч парусник чекає своєї черги, а ти й не знаєш, де він саме…

Мегре знову проминув рибалку, що непорушно застиг під ліхтарем. Йому схотілося щось сказати.

— Клює?..

А той, замість відповіді, сплюнув у воду; Мегре ж пішов собі далі, розлючений, що бовкнув дурницю.

Останнє, що він почув перед тим, як переступити поріг готелю, було грюкання віконниць — їх зачиняли на другому поверсі будинку капітана Жоріса.

Жюлі боїться!.. Кіт вистрибує надвір у ту мить, коли вони входять у дім!..

— Сирена горлатиме цілу ніч? — нетерпляче бурмоче Мегре, побачивши хазяїна готелю.

— Поки буде туман… Можна звикнути…

Він спав неспокійно, як сплять, переївши на ніч або ще, так бувало в дитинстві, перед якоюсь великою подією. Двічі схоплювався, припадав до холодної шибки, але не бачив нічого, крім безлюдної дороги й вузького променя маяка, який, здавалося, намагався прорізати хмари. І безперестану волала сирена попередження — іще голосніше, іще настирливіше.

За другим разом подивився на годинник. Була четверта година, й рибалки з кошиками за плечима йшли до порту, розмірено та голосно клацаючи своїми сабо. І, як йому здалося, майже одразу після того у двері номера часто-часто застукали, відчинили їх, не чекаючи запрошення, і Мегре побачив схвильоване обличчя хазяїна.

Проте часу вже минуло чимало. У вікно світило сонце, а сирена так само скаженіла.

— Мерщій!.. Капітан помирає…

— Який капітан?

— Капітан Жоріс… Зараз Жюлі прибігла в порт, щоб викликати вас, а також лікаря…

Мегре, скуйовджений після сну, поспіхом натягнув брюки, взув черевики, навіть не зав'язуючи шнурків, накинув піджак на сорочку без комірця, який забув пристебнути.

— Ви не хочете перекусити?.. Може, дати чашку кави?.. Склянку рому?..

Куди там! Часу обмаль. Надворі було дуже холодно, хоч сонце вже визирнуло, а дорога була ще мокра від роси.

Переходячи через шлюз, комісар побачив море — власне, вузьку його смугу — зовсім тихе, блідо-блакитне, бо вже недалеко від берега повис густий туман.

На мосту хтось гукнув до нього:

— Це ви комісар із Парижа?.. Я сільський поліцай… Я щасливий… Вам уже сказали?..