Жорж Сіменон - Порт у тумані

одягу. Адже він завжди ходив у формі морського офіцера — кому, як не їй, про це знати!

Вона знервована, зніяковіла. Раз у раз кидає погляд на капітана. Її обличчя виражає водночас ніжність і невиразний острах, смуток, якого їй несила подолати. Так, це напевно він, безперечно він! Це її хазяїн. Проте водночас начебто й не зовсім він.

— Він одужає, правда?.. Я його доглядатиму…

По запітнілих шибках поволі скочуються великі мутні краплини. Повне обличчя Мегре злегка погойдується від кожного поштовху. Весь час він благодушно, але уважно спостерігає за своїми супутниками — Жюлі, яка зауважила йому, що вони з таким же успіхом могли б поїхати третім класом, як вона звикла, і Жоріса, котрий, прокинувшись, дивиться на все безтямними очима.

Ще одна зупинка в Кані. Наступна буде Уїстреам.

— Село, де тисяча мешканців, — сказав комісарові один із колег, що народився в цій окрузі. — Порт невеликий, але важливий. Є канал, який з'єднує тамтешній рейд з містом Кан і може пропускати судна тоннажністю п'ять тисяч і більше…

Мегре не пробує уявити собі ці місця, бо знає, що в такій грі завжди помиляєшся. Він чекає, а погляд його мимоволі тягнеться до перуки, яка прикриває свіжий, іще рожевий шрам.

До свого зникнення капітан Жоріс мав жорстке, дуже чорне волосся, яке лише на скронях ледве торкнула сивина. Ще одна причина розпачу для Жюлі: вона не хоче бачити цей голий череп! І щоразу, коли перука сповзає, вона квапливо повертає її на місце.

— Отже, його хотіли вбити…

В нього стріляли, то безперечний факт. Проте факт і те, що його лікували з надзвичайною дбайливістю!

Він пішов, не маючи при собі грошей, а знайшли його з п'ятьма тисячами франків у кишені.

Цього не досить! Жюлі раптом відкриває сумку.

— Мало не забула. Тут я привезла пошту хазяїна… Майже нічого цікавого. Рекламні проспекти товарів для моряків. Підтвердження про одержання внеску на користь Спілки капітанів торговельного флоту… Поштові листівки від приятелів, які ще плавають, у тому числі одна з Пунта-Аренас…

Лист Нормандського банку, з Кана. Віддрукований бланк. Пробіли заповнено машинописом:

«… маємо честь підтвердити, що ми внесли на Ваш рахунок 14173 з суми триста тисяч франків, яку Ви доручили переказати Нідерландському банку в Гамбурзі…»

А Жюлі ж разів з десять повторювала, що капітан — людина небагата! Мегре дивиться то на одного, то на другого свого супутника; обидва сидять навпроти нього.

Тріскова ікра… Гамбург… Черевики німецького виробництва…

Тут ніхто, крім Жоріса, не зможе все пояснити! Ніхто, крім Жоріса! А він намагається зобразити щось схоже на щиру привітну усмішку, бо помічає, як Мегре дивиться на нього!

— Станція Кан!.. Пасажири до Шербура залишаються… Пасажири до Уїстреама, Ліон-сюр-Мер, Люка…

Сьома година. Туман такий, що світло ліхтарів на пероні ледь пробивається крізь молочну пелену.

— Яким транспортом можемо ми скористатися? — спитав Мегре в Жюлі, пробираючись крізь натовп, де їх штурхали з усіх боків.

— Тепер тут нема нічого. Взимку вузькоколійка возить лише двічі на день…

Перед вокзалом стоять таксі. Мегре зголоднів і, не знаючи, чи вдасться попоїсти на місці, вирішив пообідати в буфеті.

Капітан Жоріс весь час такий же слухняний. Він їсть, що дають, мов дитина, довірлива до тих, хто веде її за ручку. Якийсь залізничник покрутився коло їхнього столу й підійшов до Мегре.

— Здається, це начальник порту Уїстреам? — І покрутив пальцем біля лоба.

Діставши підтвердження, пішов собі, по всьому, вражений побаченим. Ну, а Жюлі звернула увагу передусім на деталі матеріального порядку:

— Дванадцять франків за отакий обід, приготовлений навіть не на маслі! Наче ми не могли б попоїсти вдома…

Тим часом Мегре міркував:

— Куля в голові… Триста тисяч франків…

І його пильний погляд втуплюється в невинні очі Жоріса; губи Мегре погрозливо кривляться.

Таксі, яке вони взяли, колись було звичайною приватною машиною; тепер сидіння продавлені, шарніри риплять. Вони втрьох мусили вмоститися на задньому сидінні, бо відкидні місця поламані. Жюлі ледве дихає, затиснута поміж двома чоловіками, які поперемінно навалюються на неї то з одного, то з другого боку.

— Я оце пригадую, чи зачинила на ключ садову хвіртку! — бурмоче дівчина, бо з наближенням домівки господарські турботи обсідають її чим далі невідступніше.

Як тільки таксі виїхало з міста, вони буквально врізалися в стіну туману. Кінь і віз виринають ледве за два метри попереду — примарний кінь, примарний віз! Так само, як обабіч дороги виринають і зникають примарні дерева, примарні будинки. Шофер збавляє швидкість. Вони ледве долають по десять кілометрів на годину, але й за такої швидкості якийсь велосипедист вискакує з туману й зачіпає крило машини. Доводиться зупинитися. Проте все гаразд — велосипедист навіть не подряпався.

В'їхали в село Уїстреам. Жюлі опустила шибку:

— Нам аж до порту, переїдете через обертовий міст… Зупиніться біля будинку якраз поруч із маяком!

Між селом і портом стелиться стрічне шосе, щось близько кілометра, в цей час воно порожнє, мовби помережене блідим пунктиром газових ліхтарів. Збоку від мосту світиться вікно; звідти чути гамір.

— «Флотська закусочна»! — сказала Жюлі. — Отут усі ці, з порту, сидять мало не цілими днями.

По той бік мосту дороги вже, власне, немає; вона губиться в болотах, поміж яких тече Орна[1].

Тут і стоїть маяк та двоповерховий будинок, оточений садом. Машина зупиняється. Мегре уважно стежить за своїм супутником, котрий виходить із таксі і абсолютно невимушено прямує до хвіртки.

— От бачите, пане комісар! — вигукує Жюлі, сама не своя від радості. — Він упізнав будинок! Я певна, що колись він і зовсім прийде до пам'яті.