Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

Що й казати, дівчата тепер стали зовсім іншими. Вони грали в гангстерів, як хлопці. Вони влаштовували пограбування. Вони займалися рекетом і карате.

Вони чинили насильство над беззахисними підлітками. Вони носили штани…

Життя стало нестерпним.

Джін, мабуть, уважала, що саме тепер треба дещо пояснити, бо розпочала довгу промову:

— Сподіваюся, ти нам пробачиш наші методи. Ми змушені так працювати: остерігатись можливих ворогів, перевіряти вірність нових друзів; одне слово, як ти й сам бачиш, мусимо діяти якомога обачніше.

Потім, помовчавши, вона докинула:

— Ми змушені діяти цілком таємно. Й неабияк ризикуємо. Ти повинен допомогти нам. Скоро дістанеш точні вказівки. Але ми не хочемо, принаймні зараз, розкривати тобі ні твоє завдання, ні кінцеву мету нашої організації. Так буде певніше й безпечніше.

Я запитав, чи можу відмовитися. Та вона не лишила мені вибору:

— Тобі потрібні гроші. Ми платимо. Тому ти погодишся, не сперечаючись. Вагання зайві. Роби, що тобі кажуть, та й по всьому.

Я люблю свободу, люблю відповідати за свої вчинки. Я хочу робити все свідомо… І, попри все, я погодився на цю дивну пропозицію.

І спонукав мене до цього не страх перед отим уявним пістолетом, ані нагальна потреба в грошах… Є чимало інших способів заробити собі на життя, коли ти молодий. Тоді чому я згодився? З цікавості? Чи то був виклик долі? Чи якісь інші, ще не усвідомлені причини?

Так чи так, я був вільний і міг робити все, що мені заманеться, навіть коли б це суперечило здоровому глузду.

— Ти щось приховуєш від мене, — сказала Джін.

— Так, — відповів я.

— Що саме?

— Це справи не стосується.

Тоді Джін зняла темні окуляри і я побачив її гарні блідо-зелені очі. Нарешті вона винагородила мене чарівною усмішкою, на яку я сподівався з самого початку. І забувши про звертання на «ти», вона тихо й лагідно запитала:

— А тепер скажіть, про що ви думаєте.

— Боротьба статей, — відповів я, — є рушійною силою історії.

Вийшовши на вулицю, я швидко попростував попід ліхтарями і яскраво освітленими вітринами крамниць. Настрій у мене змінився. Від одчуття незвичайної легкості мені хотілось танцювати, все навколо здавалося привабливим, думка працювала чітко. Я позбувся вранішньої непевності й байдужості, їх без жодної причини витіснило відчуття щастя.

Але чи справді без причини? Може, варто признатися? Саме моя зустріч із Джін стала причиною цієї незвичайної зміни душевного стану. Все навколо нагадувало про неї. І її зовнішній вигляд, і обличчя, й рухи, й усмішка, нарешті, не йшли мені з голови, хоча моя робота й не вимагала надавати такого значення образові свого боса.

Я з цікавістю дивився на крамниці, досить буденні, на перехожих, на собак, яких звичайно терпіти не міг. Хотілося співати, кудись бігти. Всі обличчя здавалися радісними. Звичайно люди похмурі й пришелепуваті, сьогодні вони були позначені печаттю благодаті.

Моя нова робота мала присмак пригоди. Навіть більше: передчуття кохання… Я завжди був схильний до романтичної мрійливості й екзотики, це напевно. Отож, зараз потрібна була обережність. Моя бурхлива уява могла спричинитися й до помилкових висновків, і до грубих промахів.

Раптом на поверхню пам'яті зринула забута подробиця: я не повинен привертати до себе уваги. Джін наголосила на цьому. А я тим часом усе робив навпаки й, звичайно ж, перехожі звертали на мене увагу. Я вмить погасив у собі оте радісне збудження.

Зайшовши до якогось кафе, я замовив чорну каву «еспрессо». Французи люблять тільки каву, зварену по-італійському, бо кава по-французькому не досить міцна. Проте найгірша для них — це кава по-американському…

Чому я раптом подумав про Америку? Знову через Джін! Це вже починало мене дратувати.

Це парадокс: у Франції, щоб не привернути до себе уваги в кав'ярні, треба замовити італійське «еспрессо». А чи існують взагалі «французи» чи «американці»? Французи такі… Вони їдять це, а не те… Французи вдягаються таким чином, а ходять отак… Щодо їжі це, мабуть, правда, але тепер відмінностей дедалі менше. Над баром вивішено перелік страв і їхні ціни, і я читаю: гот-дог, піцца, сандвіч, ролмопс, мерджез…

Кельнер приніс і поставив переді мною чашечку дуже чорної рідини з двома грудочками цукру в білій обгортці й пішов далі, забравши з сусіднього столика брудну склянку.

Тоді я помітив, що не сам у цьому бістро, хоча, коли заходив, тут було зовсім безлюдно. Тепер я мав сусідку, схоже, студентку, в червоній куртці; вона зосереджено читала грубу медичну книгу.

Поки я роздивлявся її, вона відчула на собі мій погляд і звела очі. Я з посмішкою подумав: оце маєш, програв ще одне очко, знову привернувши до себе увагу.

Студентка довго дивилася на мене, ніби підсліпувата. Потім знову схилилася над книгою. Та за кілька секунд звела на мене очі й цього разу байдужим голосом упевнено промовила:

— Вже п'ять хвилин на восьму. Ви спізнитесь.

І навіть не подивилася на годинник. Я мимохіть глянув на свій. Справді, було п'ять хвилин на восьму. А я мав бути на Північному вокзалі о чверть на восьму.

Виходило, ця дівчина — шпигунка, яку Джін послала слідом за мною, щоб пересвідчитися в моїй надійності.

— Ви працюєте разом з ними? — спитав я після певного вагання. І додав, бо вона й далі мовчала: — Чому це ви так добре поінформовані про мене? Знаєте, хто я, куди йду, що маю робити й о котрій. Отже, ви подруга Джін?

Дівчина ледь