Ален Роб-Грійє - Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці

Запитання було зухвале, але я прийняв її виклик.

— Ні, мосьє, — сказав я, — навпаки. — Все одно не мав іншого вибору.

Джін не поспішала вести розмову далі, прискіпливо дивлячись на мене.

Мабуть, невисоко оцінювала мої здібності. Нарешті зробила висновок, якого я побоювався.

— Ви досить-таки гарний хлопець, — мовила вона. — Але завеликий як на француза.

Мені стало смішно. Видно, ця американка недавно у Франції, ще не позбулася забобонів.

— Я таки француз… — заходився ніби виправдовуватись я.

— Річ не в цьому, — відказала вона після паузи.

Вона говорила по-французькому з легким акцентом, який просто-таки зачаровував. Мелодійний голос і хлопчачі риси нагадували актрису Джейн Франк. Мені дуже подобалася Джейн Франк, я дивився всі фільми за її участю. Та, на жаль, як сказала «мосьє» Джін, річ не в цьому.

Ми ще кілька хвилин роздивлялись одне одного, та почало сутеніти. Щоб приховати ніяковість, я запитав:

— У чому ж тоді річ?

Скидалось на те, що напруження нарешті спадає, і Джін ледь усміхнулася, достоту як Джейн:

— Вам доведеться непомітно пройти вулицею.

Мені дуже кортіло відповісти на її усміх і сказати щось приємне про зовнішність, але я не наважувався: тепер вона була моїм керівником. Та я й далі захищався:

— Адже я не велетень. — Я й справді мав сто вісімдесят сантиметрів, та й вона була досить височенька.

Вона сказала мені підійти ближче. Я ступив п'ять кроків. Зблизька її обличчя виявилось напрочуд біле й нерухоме, неначе парафінове. Було боязно підійти ще ближче. Я дивився на її губи…

— Ще, — сказала вона. Цього разу жодного сумніву: коли вона говорить, губи не ворушаться. Я підступив ще крок і торкнувся її грудей.

Це була не жінка й не чоловік. Переді мною стояв манекен, мов із вітрини магазину. То півтемрява завела мене в оману. Чарівна усмішка Джейн Франк виявилася витвором моєї уяви.

— Торкніться ще, коли вам приємно, — з іронією промовив чарівний голос «мосьє» Джін, підкреслюючи безглуздість мого становища. Звідки долинав голос? Мабуть, не з манекена, а з гучномовця, захованого десь поряд.

Отже, за мною стежив хтось невидимий. Це було вкрай неприємно. Я почувався переляканим, винуватим вайлом. Дівчина, що говорила зі мною, могла бути за кілька кілометрів од мене, але вона бачила мене, спостерігала за мною, мов за впійманою комахою, на екрані телевізора. Я був певен, що вона глузує з мене.

— В кінці центрального коридора, — сказав голос, — є сходи. — Йдіть на другий поверх. Далі сходів немає.

Я зрадів, що покидаю цю ляльку, і з полегкістю виконав новий наказ. Піднявшись сходами, я пересвідчився, що далі йти нікуди. Отже, тут був другий поверх в американському розумінні. Це підтвердило мій здогад, що Джін мешкає не у Франції[1].

Місце, де я стояв, нагадувало просторе горище, дуже схоже на долішній, «нульовий» поверх: ті ж брудні шибки й ті ж довгі коридори, захаращені всіляким мотлохом. Тут було трохи видніше.

Я розглянувся, сподіваючись серед цього звалища картону, дерева й металу побачити живу істоту.

Мене раптом охопило тривожне відчуття, ніби все знову повторюється, подвоюється, мов у дзеркалі: напроти мене, за п'ять чи шість кроків стоїть та ж таки нерухома постать у плащі з одкоченим коміром, у темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі; це був ще один манекен, точнісінька копія першого, в тому ж самому положенні.

Тепер я вже підійшов без вагань, простяг руку… На щастя, вчасно зупинився: манекен усміхався, і то цілком реально, якщо тільки я не збожеволів. Цей манекен виявився жінкою з плоті й крові.

Вона витягла ліву руку з кишені й дуже повільно відвела мою руку, що від несподіванки заклякла в повітрі.

— Не чіпай, — промовила вона. — Заміновано! — Голос був той самий, чуттєвий і принадний, з тією ж бостонською вимовою; різниця лише в тому, що тепер дівчина зневажливо зверталася до мене на «ти».

— Пробач, — сказав я. — Я зробив дурницю.

Її голос раптом став суворим і рішучим:

— Запам'ятай: ти мусиш завжди звертатися до мене на «ви».

— О'кей, — відказав я, вдаючи, ніби мене це веселить, хоча весь цей спектакль починав дратувати.

Джін, без сумніву, навмисне робила все це, бо, подумавши, докинула:

— Й не кажи «о'кей», це досить-таки вульгарно, надто коли говориш по-французькому.

Я вже хотів був покласти край неприємній розмові: не мав на що сподіватися після такої зустрічі. Та водночас ця задирлива дівчина бентежила й зачаровувала мене. Я сказав:

— Дякую за урок французької.

Ніби вгадуючи мої думки, вона кинула:

— Тепер ти вже не можеш відмовитися. Надто пізно, та й вихід під охороною. До речі, познайомся з Лорою. Вона озброєна.

Я обернувся. Друга дівчина, в точнісінько такому ж одязі, в темних окулярах і капелюсі стояла на сходах, тримаючи руки в кишенях плаща.

Схоже, Джін казала правду: Лора щось мала в кишені — мабуть, націлений на мене пістолет великого калібру. Чи, може, вона тільки вдавала озброєну..

— Привіт, Лоро. Як ся маєте? — бовкнув я в найкращих традиціях чорного гумору.

— Як ся маєте, — ствердно відповіла вона у відповідь на моє привітання; так роблять англійці чи американці. Вона була рядовим членом організації, бо зверталася до мене на «ви».

На думку мені спало геть безглузде: Лора — це просто той самий манекен, і що піднявся сюди сходами з долішнього поверху й знову опинивсь переді мною.