Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

щовечора довгі тіні. А ти не подивився ніколи на вкриті ружами стіни. Понад твоїм і моїм дворами літають одні голубки. Ти на мій дім не глянув ніколи, на зрізані мої ружі. І твої іриси, і мої іриси у жовтні квітують купно… Ти на мій дім не глянув ніколи, на зрізані мої ружі. О, ти!
О, ти, що підкоряєш. Чому прийшов запізно? Чому прийшов ти щойно, коли душа у тризні, коли я руж не маю, щоб тішила квітками гірлянда веселюща, оббризкана зірками? О, ти, з ласкавим словом, неначе шепотіння води струмка; ласкавим, немовби туркотіння припутня; із ласкавим, як поцілунки ніжні над зблідлими руками, що захищають гнізда. О, ти, що можеш руки на голову покласти мою, і, ніби гілка, стає вона квітчаста, а ще — з твого веління мій усміх засіяє, подібно до веселки на темнім виднокраї. Чому прийшов запізно? Чому прийшов ти щойно, коли мене здолало шаління невигойне, коли вогнем чудовним я обпеклась, невдаха, і йду, сліпа й самотня, якимсь чорнющим шляхом? Я хочу, зверхній Боже, зробитися новою. Із ірисів мережки; нехай переді мною постане Таємниця; хай зменшать зло велике. Уста твої не в змозі знайти від суму ліки. До губ твоїх хай чиста зближається водиця. Для губ твоїх хай чаша кришталем заіскриться, душі кипіння біле хай оминають бджоли, нехай про мед не знає й червоний цвіт ніколи. Для рук твоїх — ці руки мерця не одягали; для віч твоїх — ці очі ніколи не ридали; для мрій твоїх — ці мрії, мов лебеді зі злота, нехай твої зіниці мій слід відстежать потай. Якби мої пелюстки твої стискали руки, магічні, надпотужні дістали би спонуки і, ставши світлом, зорі позбавили б оплоту, щоби твої зіниці мій слід зорили потай. Я смерть благословляю, яка мене поглине; і твій вогонь, що палить мої весняні днини; хай твій вогонь приходить і квітники понищить; нехай усі віночки до зла підступлять ближче. О, ти, кого я певне обожнюю надміру, о, ти, для кого прагну змінити сутність щиро. Чому прийшов ти щойно, мені ж не досягти покари, де без листя мене уздрів би ти?.. Переливання
Твоє життя для мене — як живиця, люблю тебе до смерті; у нестямі під чорними змогла би небесами пожерти твоє серце, мов левиця. Крадійкою була я, і темниця нині за мною зачинила брами. Яка весна сяйлива купно з нами! Вінець мій на твоїм чолі іскриться! Палає кров моя у твоїм зорі, щовечора мене спокуса боре між уст твоїх — солодкі грона Пана. І так, квіт без повітря, квіт печери, в тобі я вся зникаю, мов химера, й між рук твоїх біжить життя омана.