Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

У книжці репрезентовано вірші з усіх збірок визначної поетеси Латинської Америки аргентинки Альфонсіни Сторні (1892 — 1938), чий літературний доробок прирівнюють до творчої спадщини уславленої чилійки Ґабріели Містраль, лавреата Нобелівської премії з літератури.

Альфонсіна Сторні
Вибрані поезії
Зі збірки
«Неспокій квітника»
(1916)
Життя
Нерви мої — скажені, мої вени скипають кров’ю, вогняна волога б’є у мої вуста; це — не тривога, а лицемірні радощі вербени. Сміятись хочу я; думки журбенні, які до ігрищ віднайшли дорогу, сьогодні не святкують перемоги, та їхня синя туга — коло мене. Пульсує світ; гармонію чудову я відчуваю добре знову й знову, спиваючи цю казку небувалу. Коли вікно на мить я відчинила, приніс вітрець на найніжніших крилах те сонце, що весна подарувала. Нескінченність
Не є ти винним, що в твоїх руках моя любов, як ружа, облетіла: прийде весна і знову розцвіте… Сухе стебло нове народить листя. Зі сліз пролитих перлами сяйне нове намисто; поруйнує тіні веселе сонце, в жили увіллє недавній сік, скажений у кипінні. Ти підеш своїм шляхом; я — своїм, неначе два метелики, ми, вільні, загубимо пилок із наших крил, його ще більше знайдемо в цвітінні. Цілунки, ніби ружі, опадуть, слова позасихають, наче ріки, та сім життів, що є на кожну смерть, шукатимуть уста в жаданні світла. ………………………………………….. Те, що було? Не вернеться воно! Кожна весна у власному обійсті стає мерцем, заходячи в розмай, і коконом, коли втрачає листя! Місячне сяйво
Ось іриси, ще іриси… волога… Немовби мрія, білою є ніч, ласка прощення лине понад клич усіх страждань покривджених і вбогих. Неначе свічі блимають розлого… Місяць — облатка для церковних стріч, ярмо стискає душу зусібіч — то за її безумства кара строга. Місячне сяйво стелеться в долині, коли поет згадає в самотині незміряну зажуреність П’єро. Й коли його вбиває веремія просвітлених поневірянь Марії, кармінових уболівань Марґо. Зі збірки
«Солодка шкода»
(1918)
У такий спосіб
Я книжку зробила у спосіб такий: стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені. Метелик журбенний, левиця жорстока, і світло, і тіні дала я водночас. Левицею я не згадала ніколи, що якось метеликом пурхала в полі. Метеликом бувши, не мала я звістки про те, що могла би напасти й загризти. Сумирна й ляклива, а потім — стрибки, кривавити жертву могла залюбки. Вже ніби голубка, важкий кипарис. Чи кущик розквітлий, а сльози лились. Ласуючи медом, ковтаючи сіль, спинити ридання не мала я сил. Те саме було, що я бачила скрізь, троянда чи терня, нектар чи то