Давид Гроссман - З ким би побігати

Він біг щодуху...

Великий кошлатий хвіст миготить перед очима, змітаючи геть людей і машини, а слідом щодуху мчить Асаф, загіпнотизований цим хвостом. Іноді пес зупиняється на мить, підводить голову і принюхується, а потім звертає в бічну вулицю і знову несеться що є сили — здається, що він точно знає, куди рветься, тож гонитва, можливо, незабаром закінчиться, пес знайде свою домівку, Асаф передасть його господарям, і справі кінець. На бігу Асаф розмірковує, як йому бути, коли господар пса не схоче платити штраф. Тоді він заявить цьому нахабі: «Пане, моя посада не дозволяє мені в даному разі жодної поблажливості. Або платіть, або вас чекає суд!» А той почне сперечатися, й Асаф пустить у хід убивчі аргументи... Асаф біжить і бурмотить ці вбивчі аргументи, чудово розуміючи, що нічого такого йому не вдасться, — у суперечках він ніколи не був сильний, завжди визнавав за краще погоджуватись і не робити собі зайвих проблем. Саме тому він вечір за вечором погоджувався з Рої щодо Дафі Каплан, аби уникнути неприємних розмов. Асаф уявляє Дафі — ось вона стоїть перед ним, висока й тоненька, — ненавидячи себе за слабкість, і раптом усвідомлює, що високий чоловік з кошлатими бровами і в білому куховарському ковпаку про щось настійливо запитує його.

Асаф розгублено моргає. Ясне личко Дафі з її завжди глузливим виразом і прозорими повіками ящірки швидко перетікає в інше обличчя, набрякле й похмуре. Асаф злякано фокусує погляд і бачить перед собою вузьке приміщення, ніби висічене у стіні, у глибині палає піч, і з’ясовується, що пес вирішив чомусь затриматися перед маленькою піцерією, а господар, перегнувшись через рундук, уже вдруге чи втретє питає Асафа про якусь панянку.

— Де вона? Куди вона запропала? Місяць уже, як її не видко.

Асаф обережно скошує очі за плече — може, господар піцерії говорить з кимось, хто стоїть позаду? Та ні, той явно звертається до нього і цікавиться, сестра вона йому чи подружка, й Асаф збентежено підтакує, намагаючись виграти час. Після тижня, проведеного в мерії, він уже знає, що люди, які працюють у старому місті, відзначаються своєрідними звичками, дивним почуттям гумору і люблять різні приколи в розмові... Мабуть, маючи справу з різними диваками і туристами з далеких країн, вони звикли розмовляти нарочито, як у театрі, немов за ними спостерігає невидима публіка. Асафу хочеться змитися — краще вже бігти щодуху за псом, ніж базікати з цим типом, але пес, як навмисно, сідає і, висолопивши язика, з надією витріщається на господаря піцерії, а цей дядько по-дружньому свистить йому, буцімто вони давні знайомі, і стрімко, немов баскетболіст-профі, з-за спини, запускає в його бік чималий шменделик сиру, а пес на льоту хапає кусман і миттю глитає.

І ще один кусман. І ще, і ще.

У торговця піцою брови настовбурчуються двома кактусами, і ці брови-кактуси страшенно дратують Асафа. А чолов’яга каже, що він ніколи ще не бачив цієї сучки такою зголоднілою.

— То це вона? — здивованим шепотом перепитує Асаф.

До цієї миті йому й на думку не спадало, що пес може виявитись сукою — через стрімкість, силу й упертість. А крім того, під час божевільного гону, серед загальної метушні та переполоху, Асафу подобалось уявляти, ніби вони із псом — команда, мовчазний чоловічий союз, а тепер от... А тепер усе стало ще дивнішим, якщо він бігає за собачкою...

Торговець піцою зсуває свої кактуси і, запитливо, можливо, навіть підозріло дивлячись на Асафа, питає:

— Це що ж, вона тебе вирішила послати замість себе?

І починає крутити у повітрі НЛО з тонкого тіста, вміло підкидаючи і спритно підхоплюючи. Асаф киває, отак по діагоналі киває, зображуючи щось проміжне між «так» і «ні» — брехати він не хоче. А господар піцерії розмазує по тісту томатне пюре, хоча ніяких клієнтів поблизу не помітно, і посипає нарізаними оливками й цибулею, а також грибами й анчоусами, і навіть сезамом і чебрецем, і час від часу, не дивлячись, кидає через плече шматочки сиру, а ця собаченція, яка лише хвилину тому була сильним і сміливим псом, ловить їх у повітрі, немов сто разів репетирувала цей трюк.

Асаф з подивом спостерігає за цією парочкою, за їх злагодженим танцем, і не розуміє, а він-бо що тут робить, чого чекає. Треба б спитатися про «молоду панянку», яка, схоже, бувала тут зі своїм собакою, але питання, що крутяться на язиці, здаються безглуздими, та ще й доведеться пояснювати, що та як, про роботу в мерії, про знайдених собак, і врешті-решт Асаф усвідомлює всю заплутаність зваленої на нього місії. Не буде ж він чіплятися до кожного стрічного, з’ясовуючи, чи не знайомий той з власником собаки. І взагалі, яке відношення мають до його служби всякі шавки? Якого біса він погодився на цю затію? Асаф прокручує в голові слова, які треба було сказати клятому Даноху. Наче дотепний, уїдливий і навіть трохи зарозумілий адвокат, він у думках наводить блискучі аргументи, а сам — як завжди трапляється з ним у подібних ситуаціях — трохи зіщулюється, втягує голову в широкі плечі і мовчить.

Малі й великі обурення розпирають Асафа, поки не виливаються назовні малесеньким потічком лави і не осідають на підборідді яскраво-червоним прищиком люті на Рої, який уламав-таки його зібратися сьогодні вчотирьох, уговкав його, що, мовляв, Дафі — це саме те, з усіх точок зору саме те. Саме так Рої і сказав, обдарувавши Асафа пильним і довгим поглядом, поглядом поневолення, а Асаф, дивлячись на глузливий золотистий ореол навколо його зіниць, пригнічено подумав, що їхня дружба з роками перетворилася на щось інше, ну як би це назвати — те саме «інше»? І, раптово злякавшись, ніби його щось ударило, він пообіцяв прийти сьогодні, а Рої тоді ляснув його по плечу і вигукнув: