Давид Гроссман - З ким би побігати

А пороху ще вистачає. Добряча звірюка, га? — додав він і якось підтягнувся, коли пес раптом втупився очима в нього. — Незвичайний дворняга...

— А чий він? — спитав Асаф і відсахнувся, бо собака знову кинувся на ґрати, стрясаючи клітку.

— Отож-бо й воно, — прогугнявив Данох, почухавши голову. — Це тобі якраз і доведеться з’ясувати.

— Як мені? — злякався Асаф. — Де це я з’ясую?

А Данох сказав, що як тільки цей «кальб», як він висловився по-арабськи, вгамується, вони його й запитають. Асаф здивовано дивився на нього, і Данох пояснив, що це звичайна процедура: чіпляють собаку на поводок і пускають його навмання, а самі йдуть за ним годину-дві — аж поки він приводить їх просто до господарів.

Асаф вирішив, що той жартує, — де це чувано таке, але Данох вийняв з кишені сорочки складений аркуш і сказав, що перш ніж передавати собаку, хай господарі розпишуться в отриманні ось на цьому бланку номер сімдесят шість.

— Сховай у кишеню, Асафе, та дивись не загуби, бо ти, як я подивлюся, трохи не від світу сього. А головне, поясни цьому поважаному собачнику, що до бланка додається штраф — сто п’ятдесят шекелів: по-перше, як урок — надалі пильнуватиме свого собацюру, а по-друге — як мі-ні-маль-на, — Данох вочевидь насолоджувався, глузливо цідячи кожен склад, — компенсація за завдані мерії неспокій і головний біль та за марнування часу чу-до-во-го пер-со-на-лу!

І він із силою ляснув Асафа по плечу, додавши, що той, після того як знайде господарів пса, зможе повернутися у свій кабінет і далі корчити дурня до кінця літніх канікул на гроші платників податків.

— Але як же я... — запротестував Асаф. — Подивіться на нього... він же немов скажений...

І ось що тоді сталося: пес почув голос Асафа. Він раптом зупинився. Облишив гасати по клітці. Повільно підійшов до ґрат і подивився на Асафа. Його ребра все ще ходили ходором, але рухи сповільнились, а очі немов потемніли. Він нахилив голову набік, немов намагався краще розгледіти хлопця, і той подумав, що зараз пес роззявить пащу і скаже людським голосом: «Сам ти скажений».

Пес раптом ліг, поклав голову на підлогу, і його передні лапи зашкребли під перегородкою, немов благаючи, а з глотки вихопився новий звук, тоненький і делікатний, подібний до щенячого чи дитячого плачу. Навіть Данох, чоловік суворий, що без особливого захоплення влаштував Асафа на цю робітку, злегка посміхнувся.

Асаф сів навпочіпки по інший бік ґрат і, дивлячись на пса, тихенько заговорив:

— Ти чий? Що з тобою трапилося? Чого ти так бешкетуєш?

Він говорив повільно, залишаючи місце для відповідей і не бентежачи пса дуже довгими і пильними поглядами. Він розумів різницю між тим, як наказують собаці і як розмовляють з ним: Носоріг, приятель його сестри Реллі, навчив його цих тонкощів. Пес лежав на підлозі, часто дихав і мав зараз вигляд втомлений і знесилений, здавався не таким великим, як раніше. У приміщенні для собак нарешті запала тиша, інші тварини заворушилися в клітках, оживаючи. Просунувши палець між прутами, Асаф доторкнувся до собачої голови. Пес не ворухнувся. Асаф пошкріб пальцем злиплу, брудну шерсть. Пес почав швидко, тужливо, безугавно скавчати. Ніби мусив комусь щось розповісти і не здатний більше тримати все це при собі. Червоний язик тремтів, а великі очі про щось благали.

Заскочений цим моментом, Асаф уже не сперечався з Данохом, який, поквапившись скористатися з того, що пес нарешті утамувався, зайшов до клітки і пристебнув довгий поводок до прихованого у сплутаній шерсті жовтогарячого ошийника.

— Ну ж бо, хапай його! — скомандував Данох. — Зараз він любісінько піде з тобою. — І трохи відскочив, коли пес раптом опинився поза кліткою і, здавалося, миттю струсив із себе і втому, й тиху покірливість, дивлячись на всі боки з новою нервозністю, принюхуючись і ніби вслухаючись у далекі звуки. — Ну ось, вже й порозумілися, — спробував Данох переконати себе. — Тільки будь обережний з ним у місті. Адже я обіцяв твоєму батькові...

Слова застрягли йому на язиці, бо пес наче не той став: його морда загострилася і в усьому вигляді проступило щось майже вовче.

— Слухай, — з нотками каяття пробурмотів Данох, — це нічого, що я тебе отак-от посилаю, га?

Асаф не відповів, лише з подивом дивився на зміни, що відбувалися із звіром.

Данох знову ляснув його по плечу:

— Ти хлопець міцний, глянь — вищий від мене будеш, та й від батька свого. Ти даси йому раду, еге ж?

Асаф хотів був спитати, що йому робити, коли пес не приведе його до господарів, і до якого часу він мусить отак за ним ходити (у шухляді столу на нього чекав обід — три канапки), і що, коли пес, наприклад, побив горшки з господарями і зовсім не має наміру вертати додому.

Але всі ці питання не були поставлені ні тієї хвилини, ні будь-якої іншої. Асаф більше не бачив Даноха — ні того дня, ні в наступні. Іноді так легко визначити точну мить, коли щось — приміром, життя Асафа — починає безповоротно і до невпізнання змінюватись.

Ледве рука Асафа стисла поводок, пес щосили рвонувся з місця і потягнув його за собою. Данох злякано змахнув рукою, устиг зробити крок чи два за ними, навіть кинувся був слідом — усе марно. Асафа вже проволокло на дикій швидкості через подвір’я мерії, стягнуло сходинками і висмикнуло на вулицю. Потім його вдарило об припарковану автівку, об сміттєвий бак, кинуло