Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

кожен поворот, кожен будинок, майже кожен камінь озивається в думках і у спижевому серці луною гекзаметру Вергілія, елегії Овідія, прози Лівія.

Forum Boarium… Velabrum… Юліанська Базиліка… Храм Кастора… а цей малий, округлий, з колонами — це храм Вести… Там направо темні мури святині Великої Матері та Porta Mugonia… А там, навпроти, Золотий Дім Нерона!… Рим… справжній Рим… старий Рим!…

Сильні руки підіймають хлопця високо над землею, обіймають, притискають обличчя до широких грудей, студять розпалену голову холодною сталлю панцира…

— Нарешті… нарешті ви тут…

Аецій пильно, трохи з-під лоба оглядає всю постать давно не баченого батька. Червона коротка туніка, голі коліна, панцир оббитий золотими дисками з подобизною Гонорія Августа, майстерно вирізьблений шолом із високим червоним гребенем. … Все так, як слід… Лише обличчя, зовсім не схоже на жодне з тих славних, старих, увічнених у бронзі чи гіпсі… бородате обличчя мезійського селянина…

— Ходи, Аецію, — звучить повагою і благоговінням так давно нечуваний голос, — щонайсвітліший Флавій Стиліхон прагне тебе побачити.

Бере хлопця за руку. Пильно, зосереджено, хоч не вміючи удати суворості, оглядає його від темного волосся до блакитних черевиків. І раптом широкий усміх освітлює бородате селянське обличчя: комес Гавденцій задоволений виглядом сина.

Передусім вабить погляд мозаїкова підлога, що міниться безліччю барв і у кожній з кімнат, які вони минають, представляє іншу картину: ось поетичний поєдинок Марсія з Фебом… ось собаки Діани, що женуться за Актеоном… ось Октавіан Август зачиняє ворота храму Януса… Слід іти обережно, стерегтися, щоб часом не торкнутися ногою подоби Августа… А от битва Гораціїв проти Куріаціїв, покарання Данаїд, Дедал та Ікар, що готуються злетіти… На лівому крилі Ікара спочиває велика стопа, взута у червоний, золотом шнурований черевик. Над стопою здіймається товста, але висока і доладна литка, до половини гола, обросла густим рудуватим волоссям, коротким, видно, недавно голеним.

— Вітай, Аецію, — лунає голос, приємний, майже милий і лагідний, але з якоюсь дивною вимовою.

Хлопець переносить погляд із тонкого профілю Ікара на широке (ширше, ніж у батька!) червоне грубо тесане обличчя високого кремезного чоловіка, одягнутого в шафранової барви туніку та золотою аграфкою застебнутий темно-зелений плащ, що сягає колін. Нижню частину обличчя разом із щелепами покриває густа світлорудувата борода, коротке світлорудувате волосся залишає відкритим чоло, опукле, але високе, сперте, як на архівольті, на гостро вигнутих дугах кущуватих брів, з-під яких на Аеція поглядають приязні, веселі блакитні очі. Покрита перснями рука ніжно стискає дрібну долоню худорлявого підлітка у ясно-синій одежі.

— Глянь, Аецію, — звучить батьківський голос, ще поважніший, ще благоговійніший, — глянь, придивися і ніколи не забудь. Ти стоїш перед найсвітлішим Флавієм Стиліхоном, найбільшим полководцем, наймудрішим мужем, моїм і твоїм добродієм…

Усміхаючись ще приязніше, Стиліхон випускає долоню вутлого хлопчини.

— Сину мій, підійди до Аеція, — каже він, ще дивніше вимовляючи звуки, — підійди та потисни йому руку. Аецію, ти виглядаєш добрим хлопцем… хотів би я, щоб ти став таким самим неодлучним та відданим товаришем Євхерія, як твій батько — моїм…

Аецієві справді приємно з силою (напевне, боляче!) потиснути руку хирлявого хлопця. Знову з-під лоба дивиться на бородате обличчя, що сміється до нього, і, раптом згадавши науки граматика, неприязно думає:

«Варвар».

3

В атріумі монотонно хлюпоче фонтан. Аецій з руками, закладеними за спину, великими кроками дорослого чоловіка вже, мабуть, усоте перемірює відстань од погруддя Гонорія Августа до високої чорної урни з червоними фігурами гостробородих бігунів.

Із-за червоної завіси долинають притишені голоси, батька і чийсь чужий.

—… перш ніж зайде сонце, вже буде по всьому…

— Безумець, безумець…

— Отак, як стою перед тобою, Гавденцію, стояв я о шостій перед Саром. Гот рвав на собі волосся, роздирав одежу… «Дві тисячі людей, — казав, — стоять напоготові, тільки знаку чекають. … Я ходив, просив, благав… Даремно… » Розумієш, Гавденцію, — чи це справді не диво з див? … Варвар, що його за дві-три години чекає меч, не хоче рятувати свого життя… не хоче допомоги своїх одноплемінників-товаришів, бо вважає, що заради імперії, заради Риму не слід спричиняти заворушень… Незбагненно…

— Справді, незбагненно…

Мовчання.

Великі стопи сімнадцятилітнього Аеція все швидше покривають білі, чорні та червоні плити підлоги.

— А що ж ти вчиниш, Гавденцію?..

Голос батька, то тихий, низький, то високий, тонкий, аж смішний, змішується і щохвилини зривається.

— Проклинаю нинішній день… краще мені було полягти зі славою під Аквілеєю… цілісіньку ніч не спав… Це все таке незбагненне, таке складне… надто складне, затяжке для моєї жовнірської голови… Але, раз така воля Вічного Августа…

В атріумі Аецій аж до крові кусає товсті м’ясисті губи. Широка долоня відхиляє пурпурну завісу.

— Батьку…

Повільний невпевнений крок. Велике безформне селянське вухо нахиляється до самісіньких уст юнака.

— Батьку… що буде зі Стиліхоном?

Стиск пліч, безпорадний і наче повний болю.

Швидко, швидко пливе потік шепоту.

— Майже до самого полудня переховувався в церкві… думав, що святість місця його порятує. До нього приходили приятелі, товариші, підвладні… Казали, що не видадуть його… що вирок Вічного Августа нічого для них не значить… казали, що як він захоче…

— Я знаю, що було далі… Але що ж буде?…

Промовистий погляд до червоної завіси, розтягнутої згори над атріумом.

— Розумію… Стиліхон воліє віддати життя, щоб тільки не спричиняти заворушень… Не хоче рятуватися таким коштом… Чи ти, батьку, вчинив би так само?

Гавденцій мовчить. Широке бородате обличчя розпливається у посмішці.

— Правда?… Я б теж не вчинив так, батьку…

І раптовий вибух:

— Але ж чому ти, любий батьку, комесе Гавденцію, не рятуєш свого товариша і добродія?… Чому сидиш, склавши руки, чекаючи проклятої години?… Даруй, батьку, — можеш покарати мене, але мусиш вислухати те, що скажу… мусиш: Флавій Стиліхон — це останній римський щит… єдиний наш захисник від готів… коли покотиться його голова, то що буде з нами? з Римом?… Невже ти цього не розумієш, батьку?… хіба ж ти не обіцяв під Полленцою померти разом із ним?..

Гавденцій спокійно слухає. Не має охоти карати сина. Навпаки, плеще його широкою долонею по плечі. І усміхається, наче щоб порозумітися.

— Так, так, Аецію, добре кажеш… Стиліхон — мій добродій, приятель, це останній римський щит… Кажеш, щоб я його рятував… А хіба ж я його не