Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

Аецій знову ховає обличчя у срібноткані бганки.

Наскільки ж дужчий від нього Христос! Нагадав: зизий небіж декуріона увесь день полював із пращею на спритну тваринку з великим пухнастим хвостом, що неймовірно прудко бігає деревами. При заході сонця розчаровано кинув пращу.

Аецій підняв її, сховав на грудях, не розлучався з нею цілісіньку ніч, аж до світанку не заплющив очей, а коли до кубікулу[2] почали тиснутися перші зблиски дня, втік до саду. Весь день не їв, не пив, не дозволив себе скупати, не слухав Божої науки диякона — чатував на прудке звірятко. Вісімнадцять разів цілився в нього і схибив… врешті, кинувши камінця вдев’ятнадцяте, побачив біля своїх ніг нерухому тваринку: лежала навзнак, зі скорченими ніжками, обгорнутими пухнастим хвостом, вип’ятим животом і застиглими оченятами. Аецій почувався тріумфатором… Ким же був порівняно з ним дев’ятилітній, високий, зизий небіж декуріона, яким він досі так захоплювався?!..

Але хто ж він сам порівняно з Христом, який лісами, горами і вітрами вразив двадцять тисяч?!… Аецій уявив собі велике поле і силу-силенну полеглих воїнів: усі навзнак, зі скорченими ногами, вип’ятими животами і застиглими очима…

— Так, так, високо підійметься тепер сотник Гавденцій, — промовив старший декуріон міста Дуросторуму, покидаючи заповнений людьми перистиль у супроводі начальника міської варти та старого диякона.

«Очевидячки, гамір, що долинає з перистилю, заглушує відповідь… зрештою, я недочуваю», — подумав за мить, не припускаючи навіть думки, щоб сказане ним, декуріоном, зосталося без відповіді.

Але ті двоє справді нічого не відповіли: начальника варти зовсім не обходив сотник Гавденцій, а ще, хоча вже шість років, як він здійняв шати катехумена, у глибині душі все-таки зостався поклонником старих богів. Отож, коли декуріон, маючи велике бажання побалакати і не образившись браком відповіді, тягнув далі: «Але ж ми насправді винні Христові пости і подяки, і нову базиліку на форумі… базиліку Перемоги… ми ж розтрощили поган дощенту», — начальник варти не витиснув із себе нічого, крім блідої посмішки та досить невиразного підтакування. Але найбільше здивувало достойного отця міста Дуросторуму мовчання велебного Божого слуги, який дійсно мав би наповнювати вулиці та форум гучним «Осанна» та «Алілуйя!» Натомість старий диякон, хоч справді щиро і гаряче тішився з остаточної, як він незламно в це вірив, перемоги Христа над язичниками, йшов мовчки, з опущеною на груди головою; серце стискав йому жаль од думки, яким радісним диким вогнем палали оченята його улюбленця Аеція, коли розповіла йому мати, що цілі двадцять тисяч Христос безжально вразив на смерть … Той Христос, про якого диякон навчав хлопця, що його Господнє серце Доброго Пастиря крається не те, що од смерті, але від найменшого болю, завданого навіть найменшому створінню…

Жадібним ненаситним оком пожирав людей, доми, дорогу, ріку. Був у Римі… у справжньому Римі… в старому Римі! Серце під блакитною тунікою голосно і майже болісно відбивало ритм улюблених віршів:

Tu regere imperio populos, Romane, memento,

parcere subiectis et debellare superbos…

Здалеку вже видно Капітолій. Білий мармур — це, напевне, або Юпітер Капітолійський, або замок, або святиня Юнони Монети… Розпалена думка випереджає погляд: Аецію здається, що бачить Тарпейську скелю… Раз-у-раз напинає віжки, стримує коней звертається до улюбленого вчителя-граматика, що їде у наступній за ним колісниці:

— Що це? А це? Це, часом, не театр Марцелла? Чи швидко доїдемо до Форуму Траяна?

Граматик посміхається, гордий і задоволений зі свого учня. Навчив його скандувати гекзаметри і витончено модулювати всі відтінки багатющого діапазону горацієвого вірша. Обдарував його, не вдаючись до ненависного підручника Доната[4], усіма скарбами найдостойнішого з семи вільних мистецтв і не сумнівається, що Аецій, навіть розбуджений зі сну, не затнувшись ані словом, бездоганно продекламує будь-який заданий уривок із «Енеїди» чи «Метаморфоз». Бо таким було побажання достойного комеса Гавденція, жовніра, що насилу відрізняє поезію від прози.

Але ж напевне не було побажанням комеса Гавденція, славутнього переможця ворогів Хреста під Аквілеєю, щоб його первородний син разом із усіма таємницями граматики та філософії перейняв од свого вчителя тугу за тим давнім староримським світом, що його проклинали християни, але се він створив усі прекрасні поезії та повні мудрості листи прозаїків, потугу Роми та панування вовчого племені квіритів над усім orbis terrarum. Тринадцятилітній син ревного Христового жовніра та щиро побожної матері завдяки своєму вчителю не вважав богів Олімпу та міфічних героїв потворними демонами, — навпаки, покидаючи два місяці тому пірейський порт, незважаючи на холодну й вітряну погоду, довго не сходив із палуби, наче зачарований надземним — як йому здавалося — сяйвом, що променіло від здалеку помітного вістря спису героїчної Паллади Промахос. Граматик пам’ятав, що в темних очах хлопця малювалося тоді таке ж саме зворушення, як тепер, коли він питає, чи близько вже до Форуму Траяна…

— У нас ще багато часу… Адже ми ще навіть не в місті… Тільки-но проминули навмахію Августа. — Посміхнувся.

Аецій вибухає гарячковим захватом: якщо передмістя такі гарні, то яким же буде саме місто?

Мати, що їде разом із ним у колісниці, знизує плечима: тисячу раз воліє Новий Рим. Який прегарний Августеум із краєвидом на палац та гіподром!… А обсаджене, мов коштовним камінням, сенаторськими віллами узгір’я над пристанню Гормізда?… А церква пророка Самуїла? Так, так, у Новому Римі, над Босфором, насправді можна відчути себе як у столиці християнської імперії. А тут на кожному кроці сліди поганської розпусти. От, знову. Христе, даруй… прости грішні очі…

Швидко з огидою відвертає обличчя, кладучи знак хреста. Саме в’їжджали на міст Граціана. Глибоко внизу, під їхніми стопами ліниво волоклися каламутні жовтуваті води Тибру, обпливаючи острівець із гарною святинею Ескулапа. Довкола святині було рійно і гамірно, наче не втонули вже давно у минулому часи Діоклетіана й Юліана.

— Я туди не поїду!

— Але ж, мамо…

— Ні, не їду… Аецію, повертай! Я ще не забула, що братова моєї тітки загинула на арені за Христа…

Мусили знову повернути на Via Portuensis, щоб аж через Pons Sublicius дістатися міста. Аецій віддав віжки старому слузі, фракійцеві, а сам перебрався до колісниці, якою правив граматик.

— Мусиш усе мені пояснити… все показати… нічого не пропустити! — скрикує, а очі його палають, наче в лихоманці.

Тепер уже