Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

рятую? Рятую, але він сам не хоче… Слухай, сину: хто ж се ті, що хочуть його рятувати?… Одноплемінники — варвари, які хотіли б в особі його сина бачити варвара на троні Августів… А ми хто такі?… Римляни, що не хочуть бачити багряниці на плечах варвара… І ще хто?… Християни, правовірні, які не хочуть, щоб побіч трону та у війську величалися погани і єретики…

І тому… тільки тому кажу, що нехай святою буде воля вічного Августа… Я не невдячник… Я прагнув би, щоб Стиліхон урятувався — не для того, щоб боронити Рим, — ми самі його оборонимо! — але так… через вдячність і приязнь… Але, раз він не хоче…

Монотонно хлюпоче фонтан.

4

Аецій ледь стримується, щоб не розридатися. До болю зціплює зуби, стискає кулаки і глибоко, болісно впивається нігтями у вразливу шкіру долоні. Ні, не може плакати — він уже муж, не дитя… Інша річ отой поряд… сенаторський синок, якому сльози цюркотом спливають по щоках. Ще хлоп’я — шістнадцятилітній. Але ось і його ровесник, справа, цілісіньку долоню запхнув до ока… Правду кажучи, є чого боятися, є перед чим тремтіти… Що буде з ними? Що буде з ними?…

І ось-ось Аецій дасть волю хвилі плачу, що стискає йому горлянку, але тут же й опам’ятовується. Він римлянин, син славетного полководця, він тут тому, що його рід визнали гідним, щоб він і таким чином послужив Римові. Ні, ні, король варварів не побачить сліз сина Гавденція.

А варварський король наче навмисне затявся, щоб витиснути сльози з очей кремезного молодика з низьким чолом і похмурим поглядом з-під лоба. Оглядає його з голови до ніг, немов коня, якого хотів би купити… свердлить холодним, пронизливим, трохи глузливим поглядом дуже ясних блакитних очей. Так само і найближчий королівський товариш, його шуряк, вродливий Атаульф, проникливо і з неприхованою цікавістю — цікавістю дикуна! — приглядається до юних римських хлопців із чільних родів столиці. Інші теж — полководці та воїни, всі блакитноокі, одягнені в шкури, з неприємним запахом, русоволосі чи руді…

Руді — вогневолосі! До голови, під пересохлий язик, до горлянки, вже й без того стиснутої плачем, нав’язливо проштовхується раптом воскреслий спогад дитинства: північний берег Данубісу… на півночі вогневолосі велетні, що живляться білим мозком і червоною кров’ю римських дітей!…

Але сам король варварів, швидше русявий, ніж вогневолосий — з мисок і глеків на дерев’яному столі можна розпізнати, що йому, схоже, більше смакує червоне вино і жирна свинина, ніж дитячі мозок і кров.

Слава Христові! Морозний погляд блакитних очей зіслизає з обличчя Аеція і завмирає, стократ холодніше, стократ глузливіше і немилосердніше, на білих, мов тоги, обличчях щонайдостойніших вельмож і сенаторів.

— Я прийшов, щоб відомстити за ганебне і підступне вбивство найсвітлішого Стиліхона, єдиного, котрий гідний був імені мого ворога… — каже король, немилосердно калічачи, вже не смішно, — несамовито! — мову римлян. — Але поки що залишаю вас… так, з прихильності до вашого племені… Заручників, — знову глянув на Аеція та інших хлопців, — тих, що тут, доволі. Однак дасте мені ще…

На мить задумується, звівши до неба холодний погляд ясних очей. Аецій чує, як під білими тогами тривожно б’ються серця сенаторів.

— Дасте мені… небагато… золота п’ятдесят сотень фунтів…

Загинає мізинець.

— Срібла десь триста сотень фунтів… Шат отаких, — кладе палець на грудях префекта Іоанна, приятеля Гавденція, — сорок сотень… і червоного сукна, такого, що його зволить носити вічний Август, тридцять сотень…

Дивиться на свої пальці: чотири загнуті, лише товстий короткий великий палець ще погойдується над грудьми Іоанна.

— Ще дасте тридцять сотень фунтів перцю і цього досить, — закінчує, потрясаючи уже стиснутим кулаком.

Молодий Геркулан Басс, якому вже не лише щоки, а й вуста зблідли до кольору тоги, благально дивиться на Іоанна. Префект тремтячою долонею кладе знак хреста і здушеним, ледь чутним голосом витискає з себе:

— А нам? що в такому разі ти залишаєш нам, шляхетний королю?

Над холодними ясними очима високо здіймаються вгору пухнасті брови. Могутні руки застигли, схрещені на грудях. Товста нижня губа вип’ялася, вдаючи зневажливий подив.

— Вам? — цідить крізь сліпуче білі зуби Аларіх, король візіготів. — Адже вам зостається ваше життя… Мені воно ні на що не потрібне…

5

Розкішна тінь, яку відкидають могутні колони храму Венери Ерицинської, з кожною часткою секунди усе загрозливіше зменшується — її жадібно висмоктує немилосердна спека італійського полудня. Аецій здіймає з голови полотняний пілеолус і великодушно віддає його золотоволосому вартовому, для якого опівденне сонце — нестерпні тортури. Вже четвертий полудень, відколи під натиском сотень м’язистих варварських пліч із гуркотом упали Саларійські ворота, а стрілчата Віа Саларія, Саларійська дорога, жалібним зойком завторувала тупоту тисяч м’язистих варварських стіп. Уже четвертий день величезний вогняний стовп знаменує руїну, здіймається над чудовими садами Саллюстія, розсилаючи клуби диму далеко поза Альта Семіта — а от знову полум’я раптом вибухнуло над садами Валеріїв, його виразно видно з-під фронтону Венери Ерицинської.

Уже четвертий день візіготи хазяйнують у Вічному Місті — і нічого не трапилось. Жоден опікунчий геній Риму не зійшов з небес із вогненним мечем помсти, жоден грім Божий не вразив зухвалої голови Аларіха Балта. Розлючене море не прорвало замуленого порту в Остії, не ринуло потоком на збезчещене місто — навіть Тибр не поплив назад і не вийшов з берегів, щоб у чудотворно повних і збурунених своїх водах утопити завойовників-святотатців. Як і раніше, безтурботно погойдувались на вітрі гострострільні вершини струнких кипарисів, як і раніше весело плюскотіла вода у фонтанах, — лише люди чотири дні оглядалися довкола повним страху і тривоги шаленим поглядом, неспроможні повірити, чи те, що відбувається, справді відбувається, а не сниться у нічному кошмарі.

Бо невже це справді можливо?… невже в це можна повірити?… Рома, непереможна, незнищенна, безсмертна Рома — urbs aeterna, Вічне Місто, гніздо вовчого племені, столиця і володарка orbis terrarum стала безборонною здобиччю варварів?!… Справді пробила вже, мабуть, година Страшного Суду… от-от настане останній знак… поклик! Чуєте?… Хіба ж це не голос архангельських труб?… Серця завмирають, холодний піт спливає з чола, а не в одну душу вступають спокій та полегша: воістину краще, щоб світ перестав існувати після збезчещення Риму…

Проте Аецій знає, що сурми, звук яких долинає від Портікус Міліаренсіс, — не архангельські, а королівські візіготські труби. Дворічне