Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

Голосно прогрівши двигун, Дженнінгс натиснув на педаль.

– Може, її вигнали.

Глибоко в горлі Пайл захрипів від безнадії.

– Надто зле для старого Мерріка… Сіль землі; найкращий з найкращих. Він випив свою гірку чашу до дна. Ти знав Кліфа?

– Ні. Він помер. Але я чув про нього. Ледацюга, чи не так?

– Вдале визначення; і його сирота, виглядає, прямує тим самим шляхом.

– Сирота? Я думав, що матір хлопця ще живе – у Парижі чи деинде.

– Так, живе, але попри це хлопець зостався сиротою. Народився сиротою! – Пайл коротко переповів сімейну сагу Мерріків.

– Мабуть, – запропонував Дженнінгс, коли вони заїхали в клубний гараж, – ти міг би побалакати зі старим Мерріком, якщо він така добра душа, і сказати йому, що його шмаркач погано впливає на нашу дівчину.

– Пхе! – Пайл першим рушив до підойми.

– Ну, якщо така пропозиція тебе не влаштовує, то чому ти мужньо не підійдеш до молодої леді і не скажеш їй, що вона зводить свого славетного батька з розуму? Доведи їй, що тут йдеться про звичайну порядність.

– Ні, – заперечив Пайл, насадивши поперек носа окуляри, щоб вивчити меню – вона тільки висловить батькові своє обурення. А йому до вподоби, коли кожен робить своє діло – у цьому я вже мав змогу переконатися разів два чи три. Поради він воліє тримати за зубами і не дякує нікому за втручання в його справи, хай які зичливі будуть причини; і в будь-якому разі від цього не буде користи. Джойс не зможе змінитися. Вона – біологічне повернення до діда з коліна матері. Ти не знав його. Він саме завершував останню стадію кар’єри періодичного п’яниці, коли я приїхав у це місто, щойно закінчивши школу. Каммінгс був найобдарованішим хірургом-універсалом і найобдарованішим непросипним яригою в штаті Мичиган упродовж двадцяти років; одним з тих п'яничок, що три дні налигані, три тверезі. Напевне, ця дівчина позичила надто багато хромосом у старого.

– То хочеш сказати, що вона хвора на алкоголізм?

– Ну… це не зовсім гарне слово. Скажімо просто, що вона ексцентрична особа. З малечого віку навколо неї вирували бурі. Наймиліше створіння у світі, коли захоче. А згодом, наче лихий її попутав, і Гадсон мусів благати вчителів забрати її назад. І вона влаштувала йому веселеньке життя, можеш не сумніватися! А останнім часом почала пити!

– І, звісно, Гадсону про це відомо!

– Думаю, що так. Але чим він може зарадити? Вона цього й не приховує. Хай там що, але криводушність їй не властива.

Дженнінґс зітхнув.

– На лихо, вона має цю одну прикру чесноту, чи не так? Але навіть якщо так, то я не побоюся сказати, що їй слід продавати власну душу, не псуючи життя иншим. Ми мусимо переконати Гадсона взяти довгу відпустку. Він міг би забрати її з собою. Скажи це йому просто у вічі, Пайле. Будь невимовно жорстоким! Скажи йому, що це стосується нас усіх. Це мусить на нього вплинути. Я ще ніколи не бачив людини, такої чуйної до гаразду инших. Прибережи цю карту наостанок: скажи йому, якщо він не поїде ненадовго звідси, то доведе до знемоги всіх решту!

Упродовж першої півгодини їхньої зустрічі, яка відбулася в кабінеті шефа наступного вівторка, Пайл уперто наполягав на подорожі навколо світу, куди Джойс мала вирушити разом з батьком. І дійсно, ідея видавалася настільки вдалою, що він озброївся цілою підшивкою привабливої круїзної літератури. І навіть склав захопливий маршрут – Гаваї, Таїті, укулеле – Пайл був невиправним сиднем з небезпечно приглушеним бажанням вилежуватися на спині, у приємному сп’янінні, під трансекваторіяльною пальмою, прислухаючись до м’яких голосівок дорослих дітей, ще не зіпсутих цивілізацією – середземноморські країни і шість місяців приятельських бесід з німецькими фахівцями в царині мозку. Останній пункт було долучено як особливо спокусливу принаду. Гадсон часто заявляв, що колись мусить це зробити.

Шеф заклопотано слухав; намагався видаватися вдячним; пробував виглядати зацікавленим; але поки Пайл розгортав свою рекламну кампанію, великий чоловік занепокоївся, наповнив свою авторучку, розіклав папери в рівніші купки і з великим труднощами розшукав сірникову коробку. Тоді похитав головою, усміхаючись.

Ні, хай як високо він цінує Пайлову турботу, але навколо світу не поїде; принаймні не тепер. Звісно, він надто завзято брався до справи. Останнім часом в його голові вертілася думка збудувати невеличку хатинку десь на відлюдді, але не надто далеко, і бувати там з вечора п’ятниці до ранку понеділка, принаймні за доброї погоди, тинятися, рибалити, збирати рослини, читати легкі романи, спати, жити простим життям. Він вже має плани на таке місце. Скоро весна.

– А тим часом? – наполягав Пайл гризучи кінчик своєї невеличкої задертої борідки.

Гадсон підвівся, з грюкотом зачинив шухляду, закинув ногу на ріг столу, міцно склав на грудях руки і поглянув на свого радника із загадковою посмішкою.

– Тим часом?… Пайле, сподіваюся це не заб’є тобі памороки. Через тиждень я вирушаю до Філадельфії, щоб одружитися з шкільною подругою своєї доньки, міс Гелен Брент.

Пайлові очі і рот завмерли в такому комічному подиві, що посмішка Гадсона розпливлася ще більше.

І тоді всі ми троє проведемо пару місяців у Європі. Я домовився з Лейтоном, що він приходитиме з університету і візьме хворих, яким не зможе дати раду Вотсон. Вотсон чудова людина, яскраве майбутнє. Досить дивно, але я саме хотів запросити вас з цього приводу на розмову, коли сказали, що