Симона Вілар - Щаслива суперниця

заколотів, а теплі, вологі весна й початок літа обіцяли чудовий урожай. Дрібні сутички між норманами й саксами обмежувалися лайкою та лихослів’ям. Навіть Хорса з Фелінга начебто вгамувався, з головою поринув у торгівлю мисливськими соколами. Він і раніше бавився з птахами, ця традиція в їхньому роду йшла ще від датчан, але звідтоді, як із легкої руки леді Бертради соколине полювання ввійшло в моду в Норфолку, його соколи почали користуватися значним попитом. Тепер Хорса славиться як знавець, і навіть сімейства де Кларів і Рідверсів купують у нього птахів. Нарешті я запитав, як справи в Бертради. Виявилося, що моя дружина гостює в Бері-Сент-Едмундс — вона останнім часом зблизилася з преподобним Ансельмом і навіть позичає йому гроші на будівництво нової дзвіниці в монастирі.

Незабаром я отримав два листи. Одного від графині, другого — від Ріган, із іншого кінця королівства. Листа дружини я відклав, не розкриваючи, зате листа своячки прочитав відразу. Свого часу ми домовилися про листування, й звідтоді не переривали зв’язку, повідомляючи одне одному новини, ділячись сумнівами та планами, а часом просто виливаючи на пергаменті душу — як раніше в щиросердних бесідах. Останнє своє послання я відіслав Ріган перед самим від’їздом із Англії, і воно була настільки просочене гіркотою і почуттям втрати, що відповідь на нього дихала щирим жалем… Я дочитав, стулив повіки, дослухуючись до того, як у глибині душі заболіла рана, що була вже зарубцювалася.

Однак, крім співчуття, були в цьому листі й інші звістки. Ріган провела певний час у послушницях обителі Діви Марії Шрусберійської та нарешті прийняла постриг і відтепер має ім’я сестра Бенедикта — на честь святого заступника чернецтва. Однак її грошовий внесок при вступі в монастир здався недостатнім абатові, патрону обителі сестер у Шрусбері, й тепер він наполягає, щоб сестра Бенедикта відписала абатству також і свої манори в Шропширі — Орнейль, Тавісток і Круел. Знатній пані, яка відійшла від миру, так і варто було б вчинити, однак у випадку з Ріган усе було складніше. Права на ці володіння мав також і Гай де Шампер, її брат, оголошений поза законом лицар. І хоча ніхто не відав, де він, звісток про смерть сера Гая не надходило, а раз він живий, ці володіння повинні дістатися йому — зрозуміло, якщо опальному лицареві буде даровано прощення.

У цьому я добряче сумнівався, бо вже знав причину, з якої на Гая де Шампера впала немилість. Воістину ця людина була народжена, щоб притягати до себе неприємності. Він уже одного разу відновив своє становище й знову втрапив у немилість, бо став коханцем імператриці й ворогом короля. Тому особливої надії на те, що сер Гай пред’явить права на родові манори, не було.

Ріган просила поради, як їй вчинити, але я відчував тут певні складнощі. Слід було відшукати лазівку, яка дозволяла б обійти закон.

Я мимоволі згадав про Бертраду, яка чудово зналася на всіх цих тонкощах і могла запропонувати що-небудь ділове.

Думаючи про дружину, я відчував тільки холодний тягар на душі. Однак розкрив її послання та пробіг очима написане рукою Бертради. Це виявився привітний і нібито щирий лист люблячої дружини, ніби нас і не розділяло те, що сталося півроку тому. Якби я не відчував у ту пору таке розчарування та біль, хто знає — може, в моєму серці й воскресла б надія. Але тепер я залишився байдужий до її слів і не звернув уваги на запитання про те, куди я звелю їй прибути для зустрічі. У мене не було ні найменшого бажання бачити Бертраду, тому я й залишив її послання без відповіді.

Наступного дня я вирушив у Гронвуд.

Як гарно було їхати в оточенні почту, бачити дорогою знайомі обличчя, чути радісні вітання! Стояв липень, і природа благоденствувала. Денна спека змінювалася нічними дощами, хліба стояли по груди, луги яскріли квітами, а над ними в променях пекучого сонця тремтіло легке марево. Уздовж дороги раз у раз траплялися добротні садиби, височіли частоколи бургів, у селищах і на хуторах йоменів зеленіли високі покрівлі, вкриті свіжим очеретом.

Свої землі я впізнав ще звіддаля, коли помітив крила вітряних млинів, які поволі оберталися. У цілому графстві в мене одного, всупереч звичаю, мололи вітром, і слід сказати, що це нововведення відразу ж почало приносити непогані прибутки. Мливо обходилося дешевше, а багато селян з’їжджалися тільки заради того, щоб подивитися на дивину з крильми — і чого ж було не прихопити з собою мішок чи два ячменю?

Я поговорив з мірошниками й знову пришпорив коня. До шляху з пасовиськ збредалися вівці — з довгою хвилястою вовною, настільки розжиріли та ліниві на такому достатку кормів, що насилу давали змогу проїхати вершникам. Ми проминули ліс, і нарешті перед нами постав Гронвуд — моє творіння, моя фортеця, моя гордість. У променях сонця світлі вежі здавалися золотавими. Вони величаво підносилися над околицею, відбиваючись у зеленавій гладіні річки Уїссі. Я був удома й почувався майже щасливим. У замку мене зустріли з гучним захватом. Пенда вийшов назустріч, і ми обійнялися не як пан і слуга, а як близькі люди. Я мимоволі звернув помітив, як він змінився. Це був уже не колишній кошлатий воїн-сакс. Тепер Пенда мав поважний вигляд. Його патли були охайно підстрижені й навіть підкручені; одяг, хоч і невибагливого крою, пошитий із дорогої тканини та чудово підігнаний.

— Ну, як там справи в нас, у Святій Землі? — посміхаючись із-під врунистих брів, запитав мій колишній раб, а нині сенешаль[2] Гронвудських володінь. І схоже, ці справи його не дуже цікавили, бо він відразу перейшов до того, що входило в його нинішні обов’язки:

— Оскільки міледі в замку нема, я розпорядився, щоб одна з її дам прибула в Гронвуд і все приготувала до вашого приїзду.

Він посміхнувся, а я приховав посмішку. Можна