Крістофер Тернер - Пригоди в оргазмотроні

Про загадкову камеру, яку винайшов Вільгéльм Райх, я уперше дізнався, коли ще студентом-антропологом гостював у Саммергіллі — «вільній» школі у Саффолку[1], яку 1921 року заснував Александер Сазерленд Нілл. Я поцікавився, чи не міг би залишитися там на трохи як включений спостерігач[2], і, аби я мав де ночувати, мені люб’язно запропонували вігвам. Така ідея була мені до вподоби: як для пересічного антрополога вігвам видавався підхожим житлом. Усе ж у Саммергіллі (де вільне відвідування занять, а студенти — самі собі закон) усе виносилося на голосування, і дітиська вирішили, що вігвам їм ще знадобиться. Тож влітку 1993-го я мешкав у готелі штибу «ліжко та сніданок» у Лейстоні. Усі інші жителі готелю працювали на АЕС Сайзвелл тип «Б»: геть усе — від глиняного посуду до рушничків та столового начиння — мало логотип електростанції. Власникові «В&В» одного разу навіть дали безкоштовний светр, бо ж після того, як той повісив свій сушити на вулиці після прання, випадкова перевірка тестером установила, що за шкалою Гейгера носити його було небезпечно.

Гостюючи там, я дізнався, що акумулятор оргонної енергії колись використовували і в цій школі. Прилад — зазвичай дерев’яна шафка завбільшки з телефонну будку, обшита металом та теплоізольована сталевою стружкою, — винайшов 1940 року ексцентричний австрійський психоаналітик Вільгельм Райх задля покращення «оргастичної потенції» користувачів, ну й, у кращому випадку, їхнього психічного, насамперед, здоров’я. Райха можна вважати тим, хто вигадав «сексуальну революцію». Аналітик-марксист, цю фразу він викарбував у 1920-х, аби продемонструвати своє переконання того, що політична революція можлива лише за умов відсутності сексуальних обмежень. Його оргонні камери увійшли в моду в Америці кінця 1940-х та 1950-х, і, стверджуючи, що пізнавали у них спонтанні оргазми, користувалися ними навіть такі кроскультурні постаті як Мейлер, Селінджер, Ґінсберґ, Керуак та Берроуз. Коли Шон Коннері сягав апогею своєї слави Джеймса Бонда, актор одного разу, стоячи біля приладу, злихословив, і Вуді Аллен у своєму фільмі «Сплячий» спародіював те, що бовкнув шотландець, як «Оргазмотрон».

Нілл та Райх зустрілися в Осло 1936 року, й уже незабаром перший став об’єктом психоаналізу другого, а перший десяток сеансів вони встигли провести ще дорогою з норвезької столиці. На той час Райха уже вигнали із Міжнародної асоціації психоаналітиків (хоча Фрейд було назвав його «найсвітлішою головою» в усій асоціації, але його спроби об’єднати психоаналіз та марксизм призвели до відчуження від нього прихильників і першого, і другого). Він започаткував нову форму аналізу, що звалася «вегетотерапією» і передбачала зречення від методу лікування розмовою. Райхова третя дружина Ільзе описувала таку альтернацію як «кінець ери психоаналітичного табу торкатися пацієнта» й заміни його «фізичною дією лікаря». Райх розслабляв затиснуті м’язи своїх пацієнтів за допомогою вправ глибокого дихання та болісного масажу доти, аж поки ті не зривалися у рефлективних конвульсіях, які Райх називав «оргазмічним рефлексом». «У пацієнтів-невротиків лише одна проблема, — підсумовував він у своїй праці “Функція оргазму” (1927), — відсутність стабільного та цілковитого сексуального задоволення». Курсивом цю фразу він виділив сам.

До літа 1944 року Нілл також уже застосовував цей метод до своїх учнів у Саммергіллі: «Я закинув учителювання й займаюся лише вег.-тер. аналізом», — писав він Райху. «Що більше позитивних результатів показують підлітки, то більше й більше мені починає подобатися цей клятий чолов’яга Райх… Понад усяке людське розуміння, як легко, лежачи на спині, пацієнти починають ридати. Бува, що не минає й години, а декотрі вже ревуть. Як так?» Одна з колишніх студенток пригадує, як їй сказали лягти та «глибоко дихати, немов під час статевого акту», а Нілл натискав на її живіт (вона була надто юною, аби знати, що таке секс, тож її груди попросту здіймалися від важких подихів). «У тих, чиє статеве життя зазнало обмежень та заборон, живіт — немов дерев’яна дошка, — Нілл писав Райху про те, як його учні намагалися опиратися дії методу, — але здавалися вони дуже швидко й одразу ж ставали озлобленими й здичавілими».

Хоча школа його й існувала вже добрих 15 років, лише у Райховій праці Нілл віднайшов її ідеологічне обґрунтування й одного разу навіть назвав себе Райховим «Іваном Хрестителем». Багато його книг просто рясніють посиланнями на Райхові концепції «броні характеру» та «саморегулювання». Свого часу Райх вбачав у Нілловому проекті платформу для практичного випробування своїх ідей й навіть власного сина ненадовго відіслав до Саммергілла. Одного разу Райх грозився закинути свої дослідження і піти вчителювати до Нілла в школу, але той лише зареготав у відповідь, сказавши, що Райх тільки розлякає учнів. Попри це, Нілл усе ж умовив Райха стати законним опікуном його доньки; а Райх запросив Нілла до створення дитячого оргонно-дослідницького центру при своєму дослідницькому інституті у штаті Мен та заохочував його, щоби той замінив свій педагогічний колектив людьми, які пройшли вишкіл за Райховою методикою. Нілл відмовився від обох пропозицій, але все ще зачитував уривки з Райхових книг на педагогічних радах.

Цих двох об’єднувала віра в те, що, не загнаний у рамки, процес дитячого розвитку сповнений редемптивної сили. У цьому Райх вбачав особливу політичну значимість: він вважав, що коли дітей виховуватимуть вільними від сексуальних обмежень, тільки тоді й уможливиться залиття фундаменту утопії. Нілл вважав, що радикальна реформа системи освіти була природною передумовою для створення кращого світу. Дитина — обидва вірили — народжується доброю: а вже авторитарне, сексуально-репресивне виховання псує її. У Саммергіллі пропонували дітям життя в заповіднику, позбавленому морального зараження навколишнього світу: «Ми налаштовані створити таку школу, у котрій діти матимуть свободу бути самими собою, — писав Нілл. — Аби так сталося, нам довелося зректися того, що ми їх дисциплінуємо, керуємо ними, даємо поради, виховуємо морально й насаджуємо релігійні канони». Слоган школи досі незмінний: «Повертаємо дітям їхнє дитинство».