Крістофер Тернер - Пригоди в оргазмотроні

Наприкінці 1930-х, рятуючись від європейського фашизму напередодні Другої світової війни, Райх емігрує до Сполучених Штатів Америки. Там, на основі лабораторних досліджень, які він зробив в Осло, Райх конструює оргонний акумулятор, свій другий екстраординарний проект. На той час Райх уже відмовився від психоаналізу і від лівих ідей часів своєї юності й сконцентрувався на організації наукового інституту з вивчення біоенергії, або енергії життя, яку, твердив Райх, він відкрив і навіть побачив за допомогою мікроскопів під час своїх експериментів.

З одного боку, у його радикальних проектах можна помітити чітку послідовність, з іншого, між ними — неподоланний розрив. Як і раніше, Райх стверджував, що вільна циркуляція енергії життя або сексуальної енергії, яку Фрейд колись назвав лібідо, уможливлює «справжній оргазм» або абсолютне, екзальтичне вивільнення тілесного напруження протягом сексуального акту. Але якщо в безкоштовних вуличних клініках Берліна Райх навчав робітників та бідних пацієнтів особливих практик розслабляти м’язи, які, вважав він, уможливлюють циркуляцію та вивільнення сексуальної енергії, в Америці науковець вирішує перетворитись на прибуткового терапевта і намагається запатентувати та продавати свій акумулятор, змодельований за зразком клітки Фарадея. За твердженням Райха, контролюючи електромагнітне поле організму, апарат не лише може покращити практики оргазму, а й здатний вилікувати нежить і… рак. Під тиском обставин наприкінці життя у Райха розвинулися симптоми, які інтерпретували по-різному: від ознак божевілля до нервових розладів. Останнє, зрозуміло, також вплинуло на сприйняття робіт Райха як псевдонаукових, хоча жоден із його експериментів ніколи не було повторено і науково спростовано.

Книга британського дослідника Крістофера Тернера, яку ви тримаєте в руках, у деталях простежує інтелектуальну історію Райха у різних контекстах: становлення психоаналізу та університетське життя студентів в Австрії після Першої світової війни; формування фашизму в Німеччині та його поширення Європою у 1930-х роках: настрої, страхи, інтелектуальні пошуки, провали європейського лівого руху, нездатного протистояти нацистській пропаганді, розчарування, шлях вічного емігранта, нові сподівання та американська мрія, неймовірна популярність, знищення наукового доробку Райха американською владою, суд, арешт, смерть у камері за кілька днів до звільнення… Про Райха написали достатньо, але здебільшого його безпосередні колеги, близькі, учні та послідовники. Дослідження Тернера є одним із небагатьох, де витримана необхідна критична відстань. Після того, як його опублікували, Райхом зацікавилися й інші історики науки: вийшли друком «Вільгельм Райх, біолог» (Harvard University Press, 2015) американського дослідника Джеймса Стрика і «Неполітична наука? Вільгельм Райх та психоаналіз під час націонал-фашизму» (Psychosozial-Verlag, 2015) берлінського дослідника Андреаса Пеґлау. Обидві праці змушують переосмислити доробок цього науковця від ранніх досліджень, особливо стосовно природи фашизму, і до його досить цікавих пізніх інтуїцій про енергетичний чи біологічний взаємозв’язок людини з природним та соціальним середовищем, що підважує теорії про відокремленого індивідуума і наводить на думку про вагомість наших соціальних зв’язків, їхню матеріальну природу та потенційні умови деструктивної та продуктивної колективності. Багато в чому матеріалізм Райха резонує із аналітикою мікрофізики влади Мішеля Фуко, який наголошував на репресивному характері біовлади, яка регулює і контролює своїх суб’єктів на мікрорівні, втручаючись у процеси дітонародження, медичну профілактику, сексуальні практики, розподіл та перерозподіл людських ресурсів і життя як такого.

Є ще одна вагома причина, чому саме тепер нам варто звернутися до постаті Вільгельма Райха. Аби краще зрозуміти парадокси якоїсь епохи, як правило, ми шукаємо виразних представників серед світу мистецтва. Ми думаємо, що саме митцям вдається вловити і висловити щось надзвичайно важливе про наш час, що залишається невидимим навіть для нас самих. Приблизно так американський літературний критик Фредерик Карл пояснює, чому Кафка є «репрезентативним» для двадцятого століття. Однак, я хочу не погодитись і звернути увагу на те, що двадцяте століття породило ще одну категорію репрезентантів: це — інженери, винахідники, візіонери, хто міг дозволити собі мислити на межі можливого і неможливого, як от Альберт Айнштайн, Володимир Вернадський, Клод Шеннон, Норберт Віннер, Віктор Глушков чи навіть особливо популярний зараз в Україні Ілон Маск, який мріє колонізувати Марс. Це також науковці, ба більше, науковці неординарні, роботи яких виходять за межі наукових канонів та перебувають у сірій зоні між наукою та псевдонаукою — тимчасово, надовго або назавжди — підважуючи умовні кордони науки.

Ми можемо поставитися до його доробку з іронією. Тернер сам, як ви помітите, витримує свою розповідь про Райха у форматі неоднозначності, утримуючись від відвертої насмішки над цим ексцентриком. Як ніхто інший і, звісно, краще, ніж Кафка, Райх презентує наш час, демонструючи особливості нашого мислення, наших бажань, уявлень, наукового знання та невігластва, зрештою, наших комплексів і мрій. Йдеться не лише про гримучу суміш лівої ідеології із капіталістичним приватним інтересом, а і його зациклення на сексуальному в біологічному сенсі: здається, для Райха секс відбувається завжди на рівні молекул та електронів, а не слів, голосу, дихання, запахів, динаміки та складної хореографії емоцій та рухів. Нарешті, його беззаперечна віра в науку, якась майже парадоксальна наукова релігійність, навіть містика; його загострена увага до тіла, до тілесних практик задля вирішення проблем підсвідомого; зрештою, його абсолютне покладання на технології — мікроскопи, вимірювачі, акумулятори, трансформатори — як останню можливість для вирішення сексуальних проблем: це — ми сьогодні.

Світлана Матвієнко, 2018 р.

Факультет комунікацій, мистецтва й технологій

Університет Саймона Фрейзера, Ванкувер